Свекруха ніколи не крилася зі своїм ставленням до мене та сина. Я її сама спитала, чому вона так прохолодно ставиться до онука, адже він у неї перший і поки єдиний.
– Ой, Лідо, не в нашу родину Тимко, весь у вас пішов, нічого мого сина нема. Я стараюся хоч щось розгледіти, але не можу.
Зате вже онуку від доньки, то свекруха так балувала, що й не передати. Не раз Вірочка моєму синові казала:
– Коли ти йдес мені бабуся дає цукелку.
Звичайно, що після такого в гості ходити не хотілося, хоча ми жили в одному селі. І як мені тепер дивно чути, як обернулася доля до моєї свекрухи через стільки років.
Отож, як ви вже розумієте, свекруха мене не злюбила, чого – не знаю. Я любила Василя всім серцем, жили ми в квартирі моїх батьків, вони переїхали в село, а нам віддали квартиру. Одразу після весілля з’явився на світ Тимко, моя радість і втіха. Чоловік ходив на роботу, батьки допомагали, свекруха інколи теж приїжджала, але дуже рідко.
Здавалося б, все у нас має скластися якнайкраще, але…
Вирішив Василь їздити на вахту, бо там більше грошей, дуже вже хотів мати власну машину. І так сталося, що вже після першої вахти не вернувся. Я не розуміла, що таке, думала з ним щось сталося, приїхала до свекрухи, бо бригада була з села, може щось чула.
– Нічого не знаю, – відказала та, – син працює, сама відправила на чужину і щось з мене хочеш?
Я нічого не розуміла, чоловіки з бригади мовчали, тільки через якийсь час мені вже мама розказала, що знайшов там собі Василь іншу і вертатися не планує.
Я вернулася в село до батьків, в квартиру пустила квартирантів, щоб хоч якусь копійку мати, а тут і син під наглядом, і в перший клас вже пішов.
Я до свекрухи не ходила. Але Тимко бігав до неї, я це знаю. Проте, я не знала чого, якби тоді дізналася, то, може б, якось все по-іншому й склалося.
Якраз вже онучку Вірочку свекруха возила в візку і мені казала:
– Спеціально до тебе їду, дуже вже Тимко хоче біля дитини бути, до всього пхається, мені такого помічника не треба.
Я просила сина не ходити до бабусі, але він вперто казав, що її любить. Як мені було таке чути, самі знаєте.
А далі мені трапився Андрій, ми наче й зналися, але були на весіллі і якось розговорилися, виявилося, що я йому колись подобалася, і він не проти аби ми жили всі разом у нього.
Я довго думала, не знала, як його мати на це відреагує, але на щастя, Зоя Петрівна прийняла мого сина, як свого онука.
А далі ми переїхали знову в місто в нашу квартиру, там і ще й мене донька на світ з’явилася, ми дуже добре з чоловіком жили, приїжджали в село всі. Тимко бігав до бабусь відвідати, одну й другу. А якось приходить весь, мов крейда.
– Сину, що сталося?
– Нічого.
– Як нічого, на тобі лиця нема.
– Нічого.
І дитина аж заслабла, на вечір підскочила температура, я його лікую, але що сталося – не знаю. Я тоді до його друзів пішла, думаю, чи щось їли чи пили, що за біда. Далі до мами своєї – чим пригощала. Теж у них всі здорові.
Свекруха колишня нічим Тимка з дитинства не пригощала, але я й до неї пішла.
– Тимко заслаб, не їв у вас нічого?
А вона очима блиснула, а тоді й каже.
– Слухай, я йому мала сказати, бо що він буде до мене ходити вже стільки. Я палила його листи.
– Які листи?, – здивувалася я.
– Ті, які ти дитину заставляла до батька писати.
– Я заставляла?
– А хто ж? Пише і пише. Як тата любить і як чекає аби він вернувся. Я то все палила. В Василя своя сім’я і нема чого його тривожити. А він знову приніс писанину, я вже не витримала і йому сказала, що мати прилаштувалася, то годі батька тривожити.
– Я йому нічого не наказувала, – прошепотіла я, – Не думала, що ви аж так серця не маєте.
На вечір вже нас двох лихоманило. Я не пам’ятаю, що казала синові, тільки ми обоє плакали, наче втратили близьку людину, ілюзію близькості.
Більше він до бабусі не йшов.
Андрій почав добре заробляти і ми купили будиночок в середмісті, а згодом і забрали до нас Зою Петрівну. Тимко вже одружився і роботу має, живе на квартирі моєї мами.
Мої батьки ще тримаються обоє, приїжджають в гості і от розповіли, що моя колишня свекруха опинилася в будинку для літніх людей. Вона свою хату відписала Вірочці, онучці, а та не довго думала та продала все, про те, де бабусі жити не думала. Донька кілька місяців потримала в себе, але щось вони не ужилися і вони тоді й вирішили віддати матір державі.
Я розказала про це синові, а він лише плечима стенув, мовляв, ми тут до чого, ми хіба родина.
– Мамо, я бабусю Зою і бабусю Ніну нікуди б не віддав, а вона мені хіба бабуся?
Я вважаю, що він слушно каже, а ви якої думки?
Автор Ксеня Ропота
