— Розумієш, Маріє, у мене серце не на місці, — сказала я своїй кумі, сідаючи на кухні біля вікна. — Моя єдина донечка, моя Наталочка, заміж збирається. Вчора ось принесла весільне запрошення, поклала на стіл, а в самої очі на мокрому місці.
— Та ти що, Людо? — сплеснула руками Марія, ставлячи передо мною чашку з гарячим чаєм. — Це ж така радість мала бути! Ми ж твою Наталку з пелюшок знаємо, разом у цьому дворі дітей мили. Вона ж у тебе золота дівчинка, розумниця, красуня.
— Отож-бо й воно, що золота, — зітхнула я, витираючи сльозу кінчиком хустки. — Навчалася завжди на одні п’ятірки, школу з відзнакою закінчила, потім університет із червоним дипломом. Одразу її запросили у велику компанію працювати. Вона в мене кожну копієчку берегла, не бігала по клубах чи якихось там танцюльках кожні вихідні, як зараз молодь робить. Сама на квартиру грошей накопичила. Ну, ми з батьком трохи допомогли, звісно, дали якусь частину, але основну суму вона сама, своїм розумом і працею заробила. Розумничка, я нею так пишалася, завжди іншим як приклад ставила.
— Так це ж скарб, а не наречена! — підхопила Марія. — І що ж не так? Хто ж той хлопець, де вона його знайшла?
— Зустріла Ігоря, — важко зітхнула я. — Приїхав з якогось зовсім маленького містечка сюди, у столицю, на заробітки. Там, на батьківщині, у нього вже є дитина від перших стосунків, він туди аліменти щомісяця платить. А заробляє він тут, чесно кажучи, зовсім небагато. Сама розумієш, які зараз заробітки, якщо немає хорошої освіти чи досвіду.
— Ну, то таке, — задумалася Марія, присідаючи навпроти мене. — Зараз багато хто має минуле. Якщо людина хороша, то гроші — справа наживна. Може, він працьовитий?
— Ой, Маріє, якби ж то тільки в грошах була справа! — вигукнула я, і в мене знову перехопило подих від хвилювання. — Він її просто не поважає. Наталка мені сама кілька разів жалілася, плакала тут, на моєму плечі. Каже: «Мамо, він може при всіх моїх друзях чи колегах так невдало пожартувати, що мені аж плакати хочеться від сорому». Уявляєш? Сміється з неї, підколює недобре. Про свої заробітки ніколи їй не говорить, усе в секреті тримає. І відколи вони разом живуть, він ні копієчки їй не дав на господарство чи на продукти. Усе вона сама купує, за все сама платить у своїй же квартирі.
— То навіщо ж вона за нього йде? — здивувалася Марія. — Навіщо терпіти таке ставлення, якщо вже зараз, до весілля, одні сльози?
— Любить вона його дуже, — тихо відповіла я, дивлячись у свою чашку. — Просити її пробувала, казала: «Доню, схаменися, подивися навколо! Яке це кохання, якщо ти щовечора плачеш? Що ж буде далі, коли ви розпишетеся, коли підуть спільні діти й побут?». А вона мені в один голос: «Мамо, ти нічого не розумієш, він зміниться, він просто зараз переживає важкий період, я маю бути поруч».
— І що ти вирішила? — обережно спитала кума. — Батько що каже?
— Батько мовчить, тільки кулаки стискає, коли Ігоря бачить, — зізналася я. — А я… я сказала Наталці прямо: я на це весілля не піду. Не хочу і не можу брати участь у цій виставі. Сказала, що мені боляче дивитися, як моя дитина сама йде в пастку. Добре хоч квартиру вона купила до шлюбу, оформлена на неї, а то потім ще довелося б майно ділити, якщо розбіжаться.
— Ой, Людо, ну як це — не піти на весілля до власної доньки? — занепокоїлася Марія, хитаючи головою. — Вона ж у тебе єдина. Весілля — це ж раз на життя має бути.
— Яка різниця, скільки разів, якщо серце бачить, що це помилка? — твердо сказала я, хоча в душі все тремтіло. — Я Наталці так і заявила: «Це все одно ненадовго. Скоро ти сама зрозумієш, що припустилася великої помилки, і ви розлучитеся. Ось потім, колись, як зустрінеш нормального, чесного хлопця, який буде тебе на руках носити і поважати, от тоді я піду на весілля з радістю. А зараз навіть думати не хочу про те, щоб прийти, посміхатися чужим людям, вітати вас і якісь подарунки дарувати».
— Ну ти й кремінь, Людо, — зітхнула Марія, підливаючи мені гарячого чаю. — Але ж подумай з іншого боку. Якщо Наталка не передумала, якщо вона все одно готує те весілля, сукню вибирає, значить, вона до цього дуже серйозно ставиться. А раптом у них все вийде? Ну, буває ж таке в житті. Може, хлопець просто такий, не вміє показувати своє кохання, виріс у такій родині, де не прийнято бути ніжним.
— Не вірю я в такі дива, Маріє. Якщо людина не поважає тебе з самого початку, далі буде тільки гірше, — заперечила я.
— Та почекай, послухай мене, — наполягала кума. — От уяви: якщо все у них буде нормально, якщо вони залишаться разом і будуть жити? Як ти потім із зятем спілкуватися будеш? Як у гості до них прийдеш, якщо ти на їхнє головне свято не з’явилася? А якщо донька тобі цього ніколи не простить? Образа ж на маму — вона найглибша, на все життя може залишитися. Ти готова втратити зв’язок із дитиною через свою гордість?
Я замовкла. Слова Марії потрапили прямо в ціль, туди, де й так усе кипіло. Я ж цілу ніч не спала, усе думала про це. З одного боку, я відчуваю, що права, що не можна підтримувати те, що руйнує мою доньку вже зараз. А з іншого боку — це ж моя Наталочка. Моя маленька дівчинка, яку я вчила ходити, якій косички заплітала.
— Я все це розумію, Маріє, — тихо сказала я, і сльози знову покотилися по щоках. — Мені й самій страшно. Але як переступити через себе? Як прийти туди і робити вигляд, що я щаслива за них? Це ж брехня буде.
— А ти не для Ігоря туди йди, і не для гостей, — м’яко промовила Марія, беручи мою руку у свої теплі долоні. — Ти для доньки своєї піди. Нехай це буде її помилка, її власний життєвий досвід, але мама повинна бути поруч завжди. І в радості, і коли важко. Якщо вони розлучаться, як ти кажеш, до кого вона першою прибіжить плакати? До тебе. А якщо ти зараз відвернешся, вона закриється в собі і залишиться з цим чоловіком сам на сам, без жодної підтримки.
Ми довго ще сиділи так на кухні, чай уже зовсім охолов, а надворі стало зовсім темно. Я дивилася на запрошення, що лежало на столі, на красиві золоті літери з нашими іменами, і розуміла, що мені доведеться прийняти найважче рішення у своєму житті.
От що робити? Йти?
Головна картинка ілюстративна.
