— Ти дуже не гостинна господиня? — вигукнула моя свекруха Галина Семенівна, її голос тремтів від обурення, коли я відмовилася пакувати залишки їжі для її подруг. — Невже вам шкода поділитися? Ви ж тут живете на широку ногу, повен стіл. Людина попросила не для себе – онукам!
Я стояла посеред вітальні розгублена а гості навколо застигли в напруженій тиші. Мій чоловік Роман підійшов ближче, його обличчя напружилося, але він намагався тримати ситуацію під контролем.
— Мамо, не влаштовуй сцену, — сказав він спокійно, але твердо. — Ми запросили гостей на свято нашого сина, а не для того, щоб роздавати продукти незнайомцям. І ваші подруги не були запрошені, вони навіть не потрудилися принести нормальний подарунок для Артема.
Одна з подруг, та, що звалася Тамара, склала руки і пирхнула:
— Ой, та що ви таке кажете? Ми ж від душі! Галина Семенівна нас запросила. Та й я завжди даю трішки страв гостям із собою додому. Воно ж у вас пропаде. Нащо нас так соромити перед усіма. Всього по-трішки, так роблять гостинні господарі.
Галина Семенівна кивнула, її очі блищали від оурення.
— Саме так! Я думала, мій син виростив сім’ю з щедрими серцями, а ви мене у такому світлі виставили! Якщо не хочете ділитися, то ми йдемо. І більше ноги моєї в цій квартирі не буде!
Роман зітхнув, намагаючись заспокоїти її:
— Мамо, залишайтеся, будь ласка.
Але вона вже не слухала, хапаючи сумку і жестом кличучи подруг за собою. Двері грюкнули, і в кімнаті запанувала тиша, перервана лише тихим сміхом Артема, який грався з іграшками в кутку. Я відчула, як напруга спадає, але в душі було сум’яття від несподіваної бурі.
Тепер дозвольте мені розповісти всю історію з самого початку, бо цей день, який мав стати радісним святом для мого сина, перетворився на справжнє випробування для нашої родини.
Ми з Романом одружені вже сім років, і наш син Артем — наше найбільше щастя. Йому виповнювалося шість років, і я мріяла зробити цей день незабутнім. Але життя, як відомо, любить підкидати сюрпризи.
Все почалося за два тижні до свята. Я стояла на кухні, миючи посуд після сніданку. Сонячне світло лилося крізь вікно, освітлюючи нашу скромну, але затишну квартиру.
Ми жили в двокімнатній на околиці міста, де все було облаштовано з любов’ю: м’які килими, сімейні фото на стінах, іграшки Артема розкидані в дитячій. Я любила ці ранкові моменти спокою, коли могла помріяти про щось приємне.
Але того дня мене млоїла якась внутрішня тривога. Я думала про майбутнє свято: потрібно було замовити торт, купити прикраси, запросити гостей. Роман працював менеджером у невеликій фірмі, заробляв стабільно — близько 25 000 гривень на місяць, — і ми завжди намагалися жити економно.
Я ж була домогосподаркою, доглядала за Артемом і вела домашній бюджет. Ми могли дозволити собі скромне свято, але я хвилювалася, щоб все пройшло гладко.
— Анно, ти вже подумала про меню на день народження? — гукнув Роман з вітальні, де він переглядав новини на телефоні.
Я витерла руки об рушник і вийшла до нього.
— Так, я склала список. Хочу приготувати салати, гарячі страви, і торт замовлю з кремовими фігурками. Артем обожнює мультфільми про супергероїв.
Він усміхнувся і притягнув мене до себе.
— Ти в мене найкраща. Давай я допоможу з покупками. Скільки це все коштуватиме?
— Близько 8 000 гривень на продукти і 2 000 на торт. Плюс прикраси — ще 500. Ми вкладаємося в бюджет.
— Чудово. А кого запрошувати? Родичів, друзів?
— Звичайно. Твоїх батьків, моїх, кількох друзів з дітьми. Головне, щоб Артем був щасливий.
Ми посміялися, уявляючи, як син реагуватиме на подарунки. Роман обіцяв зателефонувати своїй мамі, Галині Семенівні, щоб підтвердити її прихід. Вона жила в сусідньому районі, з чоловіком, моїм свекром, який працював на заводі і рідко мав вихідні.
Того ж вечора Роман подзвонив їй.
— Мамо, привіт! Як справи? Ми готуємося до дня народження Артема. Прийдете з татом?
— О, синку, який день народження? Шість років — це ж не кругла дата. Навіщо витрачати гроші на такі дрібниці?
— Мамо, для нас це важливо. Артем чекає. Просто скажи, чи будете ви.
— Тато на роботі, як завжди. Я прийду одна. Але не розраховуй на великий подарунок — пенсія маленька, 3 200 гривень ледь вистачає.
— Добре, мамо. Ми раді тебе бачити. До зустрічі!
Роман поклав трубку і зітхнув.
— Вона завжди така скептична. Але прийде, це головне.
Я кивнула, намагаючись не показувати своєї стурбованості. Галина Семенівна була жінкою з характером: завжди коментувала наші витрати, порівнювала з своїм життям. Але я поважала її як матір Романа і намагалася підтримувати добрі стосунки.
Наступні дні були сповнені приготувань. Я пішла на ринок, купила свіжі овочі, м’ясо, фрукти. Артем допомагав мені вибирати повітряні кульки — червоні, сині, жовті. Він стрибав від радості, питаючи:
— Мамо, а буде клоун? А ігри?
— Буде все, синку. І конкурси, і музика. Ти головний герой дня!
Він обійняв мене, і я відчула хвилю тепла. Ці моменти робили все вартим зусиль.
За кілька днів до свята я вирішила спекти печиво для гостей. Стояла на кухні, мішаючи тісто, коли задзвонив телефон. Це була моя подруга Марина.
— Анно, привіт! Чула про свято. Можна мені з донькою прийти?
— Звичайно! Артем буде радий. Приходьте о 14:00.
— Супер! А що подарувати? Він любить машинки?
— Так, або конструктор.
Ми побалакали про дітей, про життя. Марина завжди піднімала настрій своїми жартами.
— Знаєш, мій чоловік вчора купив нову кавоварку за 2000 гривень. Каже, для економії часу. А я думаю, краще б на відпустку відклали!
Я засміялася.
— У нас теж так. Роман мріє про новий телевізор, але я кажу: спочатку на свято витратимо.
Розмова додала мені енергії. Я закінчила печиво і прикрасила його глазур’ю.
Нарешті настав день свята. З самого ранку квартира наповнилася ароматом свіжої випічки. Я накрила стіл: біла скатертина, яскраві серветки, тарілки з закусками. Роман з Артемом надували кульки.
— Тату, дивися, як я дмухаю! — кричав Артем, і кулька лопнула з гучним тріском.
Роман розсміявся.
— Молодець, чемпіон! Давай ще одну.
Я спостерігала за ними, посміхаючись. Це був ідеальний початок.
Перші гості почали приходити: мої батьки з подарунком — великим набором для малювання за 900 гривень. Артем розпакував його з захватом.
— Дякую, бабусю! Дідусю! Я намалюю супергероя!
— Будь ласка, онучку. Рости великим і розумним, — сказала моя мама, обіймаючи його.
Потім прийшли друзі з дітьми. Діти гралися, дорослі балакали.
— Анно, який гарний стіл! Скільки ти часу витратила? — спитала Марина.
— Два дні. Але заради Артема — все що завгодно.
— Ти супер-мама. А Роман допомагає?
— Так, він найкращий тато.
Ми сміялися, обговорюючи рецепти.
Раптом задзвонив дзвінок. Роман пішов відкривати.
— Мамо! Раді тебе бачити!
Але за дверима стояла не тільки Галина Семенівна. З нею були три жінки, яких я ніколи не бачила. Вони були одягнені яскраво, з великими сумками, і дивилися навколо з цікавістю.
— Синку, привіт! А це мої добрі знайомі: Тамара, Люда і Світлана. Вони почули про свято і захотіли привітати Артема.
Роман здивовано подивився на мене. Я підійшла ближче.
— Добрий день. Проходьте, будь ласка.
Артем підбіг, чекаючи подарунка.
— Бабусю, привіт! А що ви принесли?
Галина Семенівна усміхнулася і вручила йому пакет.
— Ось, онучку. Від бабусі з любов’ю.
Артем розпакував — це був набір олівців розмальовка і наліпки якісь. Він зрадів.
— Дякую!
Але подруги теж витягли пакети.
— Ось тобі, хлопчику, — сказала Тамара, даючи йому машинку пластикому. – Я глянула на чоловіка. машинка була явно дешевою, поганої якості, такі по 100 гривень на розкладках продають
Артем подякував і побіг гратися.
Гості розсілися. Подруги Галини Семенівни почали оглядати квартиру.
— Яка гарна ваза! Скільки коштувала? — спитала Люда, торкаючись речей.
— Не знаю точно, подарунок, — відповіла я, намагаючись бути ввічливою.
— А меблі? Нові? — додала Світлана.
— Так, купили минулого року.
Вони кивали, переглядаючись.
— Добре живете. Ми от з Галиною Семенівною на ринку працюємо, заробляємо копійки — 10000 на місяць.
Я посміхнулася, але відчула незручність. Вони продовжували коментувати все: штори, посуд.
— Анно, а можна чаю? — спитала Тамара.
— Звичайно. Зараз наллю.
Я пішла на кухню, думаючи: “Чому вони тут? Ми не запрошували.”
Тим часом свято тривало. Ми сіли за стіл. Я подала салати, гаряче — курку з овочами, яку готувала з ранку.
— Смачного всім! — сказала я, ставлячи в центр столу велику миску з ароматною запеченою куркою. Запах спецій — часнику, паприки та сушеного розмарину — розлився по всій кімнаті, і гості одразу нахилилися ближче.
Гості почали брати їжу, чути було тільки дзенькіт виделок та захоплені вигуки.
— Анно, ти майстриня! — вигукнув мій тато, піднявши келих із соком і гордо глянувши на мене.
— Дякую, — усміхнулася я, поправляючи серветки на столі. — Старалася, щоб усім було до смаку.
Артем сидів на почесному місці, прикрашеному кольоровими гірляндами. На його голові красувалася картонна коронка з золотистим блиском — справжній король вечора. Він світився від щастя.
— Мамо, це найкращий день! — вигукнув він, розмахуючи руками так, що ледь не зачепив тарілку.
Я нахилилася й ніжно поцілувала його в щічку. Тепло й гордість переповнили мене, адже для нього я хотіла зробити це свято особливим.
Але подруги, що сиділи поруч, їли так швидко й захоплено, що я мимохіть затримала на них погляд. Вони накладали повні тарілки, не надто зважаючи на інших, і перемовлялися між собою з повними ротами.
— Смачно! — вигукнула Люда, ковтаючи черговий шматок. — А рецепт дасте?
— З радістю, — відповіла я, хоча трошки розгублено, бо не чекала такої навали. — Курка маринується в спеціях спочатку з оливковою олією, лимонним соком і трішки гірчиці, потім запікається з овочами.
Ми плавно перейшли на тему кулінарії, обговорювали улюблені приправи, секрети для м’яса. Галина Семенівна, моя свекруха, сиділа зосереджено, нічого не перебивала, але я помітила, що вона схвально усміхається. Мабуть, їй подобалося, як я тримаю атмосферу за столом.
Потім на стіл урочисто винесли торт, прикрашений свічками. Діти захоплено завищали, а Артем уже нетерпляче приготувався загадати бажання. Він глибоко вдихнув і одним подихом задув усі свічки.
Після цього діти, наче випущені з птахи, розбіглися по кімнаті. Хтось грав у хованки за шторами, інші вмикали музику й танцювали, сміх лунав на весь будинок.
— Давайте конкурс! — вигукнула Марина, завжди енергійна та вигадлива. — Хто швидше з’їсть яблуко без рук!
Я лише встигла поставити на стіл миску з яблуками, як діти вже обступили її. Регіт стояв неймовірний, яблука хиталися на тарілках, соком бризкало в різні боки, але всі були щасливі.
Артем виграв, його коронка трималася міцно, а щоки палали від азарту. Він гордо тримав у руках маленький приз, але виглядав так, ніби отримав золоту медаль.
Свято вдалося на славу. Я вже хотіла видихнути й почати прибирати зі столу, коли раптом до мене підійшли подруги свекрухи з контейнерами, які, як виявилося, принесли заздалегідь.
— Анно, упакуйте нам для онуків. Усе так смачно. Не багато, всього по-трішки. Хочу аби вони також скушутували, — сказала одна з них, простягаючи пластиковий контейнер. — Ми візьмемо додому.
Я отетеріла, глянувши то на одну, то на іншу. В кімнаті на хвилину стало тихо, і навіть свекруха перестала усміхатися.
— Вибачте, але ми не планували, — розгублено відповіла я. – Торта трохи лишилось. Я розділю між усіма гостями. Але страви? Вам салат із тарілки висипати, чи ковбаси дати?
І ось тут почався той діалог, з якого я розпочала. Конфлікт розгорівся швидко. Роман підтримав мене, гості мовчали, спостерігаючи.
Після того, як Галина Семенівна з подругами пішли, атмосфера розрядилася. Ми продовжили святкувати. Артем грався з подарунками: конструктором від друзів (500 гривень), книгами від дідуся (200 гривень), машинками від Марини (300 гривень).
