— Я йду. Житиму в нього, — ділилась зі мною радістю старша сестричка Аліна, — у нього своя справа, а будинок взагалі величезний!
Якщо чесно, то мені було радісно за сестричку. Але момент недовіри був присутній. Адже їй уже майже сорок. Два роки як не стало її чоловіка. Дітей вони так і не мали. Тому новий кавалер і проживання з ним були для неї в радість, а от я не розуміла, чому він не візьме її за дружину. Аліна лише сміється – вони вже не молоді. Навіщо ці формальності?
— Ти б краще пораділа за мене! говорила вона мені тоді.
Я була рада. Адже з дитинства ми із сестрою близько спілкувалися. Хоча вона старша від мене років на вісім. Коли з’явилась, то мама мною майже не займалася. Як і моєю сестрою. Нас виховувала бабуся. Старша сестричка наглядала за мною.
А потім якось ми почали рости кожна сама по собі. Аліна заміж вийшла, після неї і я. Я привела у світ дітей дітей, сестра втратила чоловіка. Вона так і залишилась жити у квартирі своєї свекрухи. Та її не гнала, та й не переписувала на неї квартиру. Тому Аліна щиро раділа своєму раптовому щастю.
Відколи справи в сестри пішли добре, Аліна рідко відвідувала і мене, і нашу стару бабусю.
— Я не зможу бути на дні народження бабусі, — говорила вона, — у нас відпустка.
— Я зайшла б, тільки ніколи, справ повно, — повторювала вона, коли бабуся занедужала.
Я все тягла на собі. Ми з чоловіком перебудували старий будинок його матері. Він, звичайно, не шикарний, тільки сад є і город.
— А в мене для цього садівник є, — відповіла Аліна, коли я розповіла про свої турботи по господарству в телефонному режимі, — ми збираємося до Туреччини поїхати жити. Там купимо нерухомість і я постарію на березі моря.
Не вдалося… Минуло 3 роки після переїзду і чоловік Аліни віддав Богу душу. А вся спадщина дісталася його дорослій дочці, яка виставила Аліну за двері.
— Ти можеш уявити? – Розповідала мені сестра. — Так мені й сказала: ідіть тут все належить мені. Адже раніше завжди була усміхнена, поки батько живий був. І що мені робити? Ми ж із чоловіком у цивільному шлюбі жили.
Сестрі довелося повернутися на батьківщину. Вона хотіла до колишньої квартири приїхати, тільки там її вже ніхто не чекав.
— Ти собі чоловіка знайшла і пішла до нього, — каже колишня свекруха, — а я в ту квартиру внучку пустила, племінницю твого покійного чоловіка.
Сестра попросилась до мене пожити. Я ж не могла відмовити єдиній рідній людині. Нехай знайде роботу, знайде житло. Все налагодиться.
Але кілька місяців на які вона до нас переїхала перетворились на чотири роки. З’їжджати вона не збирається і не думає, навіть про це. Добре, що в нас будинок під містом і місця вдосталь для всіх, але ж мій чоловік уже на межі. Якщо я сестру шкодую і готова віддати їй останнє, то він не розуміє, чому ми годуємо дорослу жінку, яка ніде не працює і чекає зранку коли ми прокинемось. аби хоч хтось приготував каву і сніданок.
Так, Аліна і досі думає, що у домі є покоївка. Прибирати вона навіть не намагається, як і готувати їсти. Роботу теж не шукає, воліє лиш жалітись на несправедливе життя і дивитись телевізор.
Чоловікове терпіння під кінець уже. Ми з ним все частіше маємо не надто приємні розмови саме через мою сестру. Він каже, що якщо не я, то він сам вкаже їй на двері. А мені її шкода до сліз просто – куди вона піде? Як же ж житиме?
І як бути просто не знаю?.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
