fbpx

Ой, знаю я, що люди шепочуть, наче я жениха в доньки забрала. Бо по факту – це щира правда, але ж є нюанси

Отож, одного надвечір’я вертаюся я додому, тягну сумки, як завжди, бо дали аванс і купила все, що треба. Аж тут біля воріт крутиться чоловік з букетом та при параді. Я одразу подумала правильно – людина помилилася адресою, але не хотіла допомагати з розшуками правильної дороги, бо сумки таки важкі.

Але чоловік таки мене вчепив, коли побачив, що я заходжу в хвіртку.

– Вибачте, тут живе Алла?

Чоловік назвав і прізвище, тому сумнівів не було, у нашому селі таке прізвище і ім’я тільки у моєї доньки.

– А ви хто такий?, – питаю я.

– Я її наречений, Віталій, – сказав і почервонів чоловік.

– Слухай, ти, наречений, я зараз сусіда покличу, то так тебе засватає, що не втечеш!

Знаєте, я була втомлена, я була впріла, я була голодна… А тут отаке стоїть та свататися хоче до моєї доньки, яка лиш школу закінчила.

– Ти в паспорт свій дивився?, – репетую я на всю вулицю.

На мій крик почали виходити сусіди близькі і далекі, визирнув наш пес і лиш ліниво розкрив рота, далі вийшла Алла і прошепотіла:

– Віталій?

– Алла?, – вражено прошепотів чоловік і впустив букет.

– Що відбувається, – все ще на високій ноті питаю я.

– Мамо, я тобі все поясню, – каже донька і тягне мене з Віталієм за руку на подвір’я, – Перестань сваритися, бо всі сусіди дізнаються.

І вона червоніючи, розповіла, що вона переписувалася з Віталієм, але вказала, що їй тридцять років…

Тут вже я рота розкрила на неї:

– Ти чим думаєш? Це що за гра така? Тепер що з людиною робити? Він приперся аж сюди, а автобуси назад вже не ходять!

– Я таксі візьму, – несміливо каже жених.

– Яке таксі? Маєте так багато грошей? Вибачте. Я не думала, що моя донька таке викине, видно їй батьківської руки не вистачає.

Я мусила того чоловіка запросити на вечерю, бо як інакше? Як уявлю, що я так би поїхала за оголошенням свататися, ото б ошукалася. Хоч мені вже сорок, але я ще перечитую оголошення «Чоловік, без шкідливих звичок познайомиться…». Я на інтернети часу не маю, та й телефон у мене з кнопками, тому не сильно щось там подивишся.

Он на повноліття доньці купила ноутбук і який результат?

Приготувала вечерю і куму свою покликала, бо ж як-не-як, людини не знаєш і не знаєш, що очікувати.

Вечеряли ми, Віталій розказував про себе. Важко йому з жінками знайомитися було ще в юності, а, коли почав лисіти, то й взагалі вирішив, що вже крапка на тому сімейному житті.

А от його мати все ніяк не вгамовувалася – женися і все, хоч по інтренету, але знайди.

Отак Віталій і почав писати жінкам, яким за тридцять, бо писати виявилося легше, ніж говорити. Там він і дотепний і уважний…

Аж тут Алла йому вигулькнула в друзях і село це він знає, бо мати його з сусіднього була родом.

Тож Віталій вирішив вперше в житті ризикнути. А якби щось не вдалося зі сватанням, то він і перестрахувався – приїхав надвечір аби менше людей бачило.

Але, завдяки мені, бачила вся вулиця.

Отак Віталій говорив, а кума моя все мене ліктем та ліктем, а потім як давай мене розхвалювати, яка я господиня, яка я добра та щира.

– Марино, Віталій вже чув мої слова, то яка тут доброта, – давай ми з Віталієм реготати.

– Знаєте, Оксано, я уявлю, що якби це була моя донька, то я б не лише сварив, – сказав він.

І отак ми сиділи та розмовляли, далі трохи співали… Кума залишилася в мене на ніч.

Зранку ми посадили нареченого на автобус і на цьому історія мала б закінчитися.

Але через тиждень до нас під ворота приїхала велика машина. Вийшли люди і почали вивантажувати велику гойдалку.

– Ми так гарно посиділи з вами тоді, такий вас садок затишний, не вистачає лиш цієї гойдалки, щоб ви ввечері відпочивали, – наче з-під землі взявся Віталій, – Що скажеш?

– Думаєш, лиш гойдалки мені не вистачає, – спитала я його.

Той зашарівся і почав щось бубоніти, що якби моя ласка, якби я подумала, якби я наважилася, якби я згодилася, то от він би з задоволенням.

Потім ми справили отаке міні-весілля в нашому саду. Кума мені була за дружку, а свекруха виявилася людиною практичною.

– Аби між вами був мир та злагода, а більше мені й не треба, – сказала вона.

І я за те аби у нас був мир, злагода і перемога!

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page