Я стояла, тримаючись за край столу, перед очима пливли кола. Гості сміялися за столом, а мій чоловік Роман сидів серед них, байдужий до мого стану, ніби я була невидимою.
“Це ж просто капризи, ще рано,” – кинув він, навіть не підвівшись. А я відчувала, що наше дитя вирішило з’явитись саме зараз. Як я опинилася в такій ситуації, де єдиний, хто простягнув руку допомоги, був не мій чоловік, а його товариш Сергій?
Це був момент, коли весь мій світ перевернувся, і я зрозуміла, що більше не можу терпіти. Але як усе почалося і чим скінчилося – це довга історія, повна несподіваних поворотів, розмов і рішень, які змінили моє життя назавжди.
Мене звуть Оксана, і все почалося кілька років тому, коли я зустріла Романа. Тоді він здавався ідеальним: уважний, з гумором, завжди готовий підтримати.
Ми познайомилися на роботі – я працювала менеджером у невеликій фірмі з організації подій, а він був інженером у будівельній компанії. Наші перші побачення були сповнені сміху та пригод. Пам’ятаю, як одного вечора ми гуляли парком, і він раптом зупинився, взяв мене за руку і сказав:
– Оксанко, ти така особлива. З тобою я відчуваю, ніби все на світі можливе. Давай спробуємо будувати щось справжнє разом?
Я посміхнулася, серце калатало від хвилювання. Ми почали зустрічатися частіше, і незабаром він запропонував одружитися. Весілля було скромним, але теплим – друзі, родичі, танці до ранку. Його мама, Галина Петрівна, тоді обійняла мене і прошепотіла:
– Дитино, ти – найкраще, що могло статися з моїм сином. Бережи його, а я завжди буду поруч, якщо знадобиться.
Мої батьки були не такими теплими – вони завжди були зайнятими своїми справами, і наші стосунки були прохолодними. Але я мала тітку Марію, сестру мами, яка завжди була моєю опорою. Вона казала:
– Оксанко, життя – як річка, іноді бурхлива, але ти сильна, попливеш.
Перші місяці шлюбу були щасливими. Ми облаштували маленьку квартиру, планували майбутнє. Роман часто готував вечерю, бо знав, як я втомлююся на роботі. Ми розмовляли про дітей, і він мріяв про сина, з яким гратиме у футбол.
– Уяви, Оксанко, наш малюк бігатиме по дому, а ми будемо дивитися, як він росте. Я буду найкращим татом!
Я сміялася і відповідала:
– А я – найкращою мамою. Головне, щоб ми були разом.
Але все змінилося, коли я дізналася про те, що я при надії. Спочатку Роман зрадів – обійняв мене, поцілував і сказав:
– Це найкраща новина! Ми станемо родиною по-справжньому.
Та з часом його ставлення змінилося. Він став дратівливим, менше допомагав по дому. Я думала, це через стрес на роботі – у нього були проблеми з проектами. Але поступово він почав вимагати більше від мене, ніби я мала все тягнути сама.
Одного разу ввечері, коли я повернулася з магазину з важкими пакетами, він сидів на дивані з телефоном.
– Романе, допоможи, будь ласка, – попросила я, відчуваючи втому в ногах.
Він зітхнув і відповів:
– Оксана, ти ж здорова жінка. Я цілий день на ногах, а ти вдома сидиш. Сама впораєшся.
Я здивувалася, але промовчала. Такі моменти ставали частішими. Я намагалася догодити: готувала його улюблені страви, прибирала, навіть коли спина нила від навантаження. Виношувала дитя я непросто – постійна втома, але я трималася.
Місяці минали, і я ставала круглішою. До пологів лишалося кілька тижнів, але я відчувала тривогу. Сумка для лікарні стояла готова, але передчуття чогось поганого не відпускало.
Того ранку я прокинулася з не надто хорошим самопочуттям. Роман пішов на роботу, не поцілувавши на прощання. Вдень він подзвонив і сказав:
– Сьогодні ввечері прийдуть мої друзі. Підготуй вечерю, щоб все було на рівні.
Я здивувалася:
– Романе, я не дуже добре почуваюся сьогодні. Може, замовимо щось готове?
Він роздратовано відповів:
– Ні, Оксана. Ти ж знаєш, як я люблю домашнє. Не лінуйся, все зробиш.
Я зітхнула і пішла на кухню. Готувати не могла все робила насилу. Я різала овочі, коли Роман повернувся додому.
– Ну що, все готово? – запитав він, не дивлячись на мене.
– Майже. Але, Романе, може, скасуємо? Мені важко стояти.
Він нахмурився:
– Ти завжди скаржишся. Я працюю, щоб нас утримувати, а ти не можеш просту вечерю приготувати? Вставай і роби, бо я не для того одружився, щоб все сам робити.
Його слова вразили. Я відповіла тихо:
– Чому ти так говориш? Ми ж команда.
Він махнув рукою:
– Команда? Ти лиш скаржишся і нічого не робиш. Подумай. навіщо мені таке життя?
Я мовчки продовжила готувати, але всередині все кипіло. Куди подівся той Роман, якого я любила? Може, проблеми на роботі? Чи щось інше?
Друзі прийшли ввечері – п’ятеро хлопців, включаючи Сергія, найкращого друга Романа.
Вони сміялися, розмовляли про футбол. Я накрила стіл, посміхалася, хоч почувала себе кепсько.
– Оксана, ти виглядаєш втомленою. Сядь з нами, – сказав Сергій, помітивши мій стан.
– Дякую, але я впораюся, – відповіла я.
Роман кинув на мене погляд:
– Вона доросла, сама знає, що робити.
І раптом мені стало геть кепсько. Я схопилась за стіл.
– Щось не так? – підскочив Сергій.
– Здається, починається… – прошепотіла я.
Роман засміявся:
– Не вигадуй, ще рано. Сядь і не панікуй.
Але Сергій не вагався:
– Романе, це серйозно. Треба в лікарню.
Він допоміг мені сісти на диван, подзвонив у швидку. Чекати довелося довго, тож Сергій запропонував:
– Давай я відвезу тебе сам. Не можна зволікати.
Роман знизав плечима:
– Якщо хочеш, вези. Я не можу кинути гостей.
Я не вірила своїм вухам. Сергій підтримав мене за лікоть, допоміг спуститися сходами. В машині я дякувала йому:
– Сергій, дякую. Не знаю, що б я робила без тебе.
Він усміхнувся:
– Не хвилюйся, Оксана. Все буде добре.
В лікарні все пішло швидко. Я стала мамою прекрасного сина – Андрійка, здорового хлопчика. Лежачи в палаті, я дивилася на нього і плакала від радості та смутку.
Радості – бо він був моїм скарбом. Смутку – бо розуміла: повертатися до Романа не можу. Він навіть не подзвонив.
Наступного дня телефон дзвенів від привітань. Тітка Марія подзвонила першою:
– Оксанко, вітаю! Як ти? Що привезти?
– Дякую, тітко. Все добре, малюк чудовий.
Галина Петрівна теж дзвонила:
– Доню, я така щаслива! Скажи, що потрібно, я все привезу.
Навіть Сергій написав:
– Оксана, як справи? Якщо щось треба, кажи.
А Роман – мовчав. Я повідомила про народження всім, крім нього. Чому? Бо його байдужість мене вразила. Ввечері Сергій подзвонив:
– Оксана, я мушу сказати правду. Роман, у нього є інша. Давно. Він ходить з нею на вечірки, поки ти вдома. Я бачив, як він поводиться з тобою, і не можу мовчати. Якщо потрібна допомога – я тут.
Я була шокована, але все стало на місця.
– Дякую, Сергій. Тепер я знаю, що робити.
Вирішувала, куди йти після виписки. До батьків? Ні, вони не приймуть. До тітки Марії? Вона сказала:
– Звичайно, приходь. У нас є місце, допоможемо з малюком.
Але Галина Петрівна запропонувала:
– Оксана, їдь до мене. Я одна, і Андрійко – мій онук. Я захищу вас.
Я вагалася, але погодилася. Подзвонила тітці:
– Тітко, я вирішила до свекрухи. Вона обіцяє допомогти.
Вона відповіла:
– Будь обережна, Оксанко. Якщо що – дзвони.
Перед випискою прийшло повідомлення від Романа: “Коли повернешся? Вдома бардак, їсти нічого”.Я не відповіла. Галина Петрівна забрала нас, облаштувала кімнату з іграшками.
– Я поговорила з Романом, – сказала вона. – Він каже, дитина йому не потрібна, хоче розлучення без виплат. Але ти не погоджуйся. Я допоможу знайти юриста.
Я згадала, що Сергій – юрист. Подзвонила йому:
– Сергій, можеш порадити когось для розлучення?
Він відповів:
– Я сам візьмуся. Ми з Романом більше не друзі – після того випадку я з ним порвав. Він втратив совість.
Процес тривав три місяці. Роман намагався уникнути виплат, але суд став на мій бік. Галина Петрівна допомагала з Андрійком, і я вийшла на роботу через два місяці. Ми жили скромно, але спокійно.
З Сергієм ми спілкувалися часто. Він приходив у гості, гуляв з нами. Одного разу на прогулянці:
– Давай підемо на каву? Як друзі.
Я погодилася. Розмови були цікавими – про книги, фільми, мрії.
Галина Петрівна заохочувала:
– Не сиди вдома, Оксана. Сергій – хороший чоловік.
Поступово наші зустрічі стали романтичними. Сергій сказав:
– Оксана, я серйозно налаштований. Обіцяю піклуватися про тебе і Андрійка.
Коли Андрійку виповнився рік, я погодилася жити разом. Сергій став для нього татом – перше слово малюка було “тато”. Ми одружилися. Сергій був чудовим татом і дуже хорошим чоловіком.
А потім, коли Андрійку виповнилось три, на порозі нашого дому з’явився Роман. Сказав, що хоче спілкуватись із сином. Говорив, що та інша його приворожила. бо інкаше він не може пояснити, чого от так поводився.
Бачу, що Сергій дуже переживає. але я просто не знаю, як бути у цій ситуації. Роман рідний батько, він має право спілкуватись із сином. А з іншого боку: той рідний тато зник на три роки і всі ці роки поруч був Сергій.
То як бути? Дозволити Роману спілкуватись із сином, а чи в нього тато вже є – Сергій.
Головна картинка ілюстративна.
