На стільці біля вікна лежала вже складена валіза, а я все ніяк не могла вирішити, чи брати із собою той яскраво-синій шарф, який купила ще восени. До поїздки залишалося буквально кілька годин. Мій чоловік Вадим поїхав ще вранці по справах, навіть не попрощавшись до пуття, лише буркнув щось із коридору про затори на дорогах і зачинив двері. Я дивилася на порожні полиці шафи й відчувала, як усередині все стискається від втоми. Останній рік минув у суцільній метушні, постійній роботі, хатніх клопотах і байдужості, яка повільно, але впевнено заповнювала кожну кімнату нашої квартири.
Коли поїзд нарешті рушив від перону, я відчула перше полегшення за довгі місяці. Великі вікна вагона відбивали моє втомлене обличчя, але десь у глибині душі вже жевріла надія, що ці два тижні в гірському санаторії допоможуть мені зібратися з думками. Мені просто потрібно було змінити оточення, походити спокійними алеями, почитати книжки й нарешті виспатися досхочу.
Перший день у корпусі пройшов у суцільних формальностях, заповненні паперів та розселенні. А вже наступного ранку, коли я вийшла до їдальні, стало зрозуміло, що спокій буде відносним. Чоловіків різного віку тут вистачало, і вони поводилися так, ніби вирвалися на волю з якихось суворих умов. Вони кружляли довкола жіночих столиків, наче справжні шукачі пригод, розпускали хвости, гучно сміялися й намагалися привернути до себе увагу будь-яким способом. Хтось демонстрував годинники, хтось розказував вигадані історії про свої бізнес-успіхи, а хтось просто придивлявся до кожної жінки, яка проходила повз.
Я намагалася триматися осторонь, сідала біля крайнього вікна й швидко снідала, аби ні з ким не вступати в довгі розмови. Проте повністю уникнути уваги було неможливо. Один із залицяльників помітно виділявся серед усього цього галасливого товариства. Його звали Анатолій, він приїхав із сусідньої Хмельницької області, працював десь у сфері будівництва й мав надзвичайно наполегливу вдачу.
Анатолій не намагався здаватися молодшим ніж є, не приховував сивини чи невеликого черевця, але мав дивовижну здатність з’являтися саме там, де перебувала я. На відміну від інших, він одразу почав із красивих, делікатних залицянь. Його компліменти сипалися беззупинно, легко й природно, без жодного найменшого натяку на вульгарність.
— Ви сьогодні маєте такий вигляд, ніби щойно зійшли з обкладинки журналу, Надіє, — сказав він уже на третій день, підсівши за мій столик із чашкою гарячого чаю. — У нас у Хмельницькому жінки теж гарні, але таких очей я точно ніде не бачив.
— Дякую, Анатолію, але ви перебільшуєте, — відповіла я, відчуваючи, як до скронь припливає тепло. — Це просто звичайний сукняний костюм.
— Справа не у сукні, поверніть обличчя до світла. Ви просто випромінюєте якесь особливе світло. Поруч із вами хочеться стояти струнко й говорити тільки віршами.
За останні п’ятнадцять років від Вадима я не чула навіть простого «ти гарно виглядаєш». Чоловік сприймав мою присутність поруч як щось абсолютно само собою зрозуміле, як меблі у вітальні. Якщо я вдягала нову річ, він міг лише спитати, скільки це коштувало з нашого спільного бюджету. А тут людина, яку я знала лише кілька днів, помічала найменші деталі: як я заправляю пасмо волосся за вухо, як посміхаюся, коли читаю книжку на лавочці, який колір хустки мені більше личить.
Це було так незвично і так приємно, що мої внутрішні бар’єри почергово почали здавати позиції. Мені кортіло знову відчути себе жінкою, якою захоплюються, яку помічають, чий голос слухають із щирим зацікавленням. Увечері Анатолій чекав на мене біля виходу з головного корпусу з невеликим букетом польових квітів або з коробкою моїх улюблених цукерок.
— Надіє, дозвольте я проведу вас до альтанки, — говорив він, пропонуючи свою руку. — Вечірнє повітря сьогодні дивовижне, а я ще не все вам розповів про свої мандрівки.
— Ми ж тільки годину тому бачилися в холлі, — посміхалася я, але руку все ж приймала.
— Для мене година без вашого голосу — це марно витрачений час. Я цілий рік працював без відпочинку і навіть не підозрював, що справжній відпочинок — це просто сидіти поруч із вами.
Ми годинами гуляли освітленими алеями парку. Він розповідав про свою роботу, про будинки, які зводила його компанія, про мрії купити невелику дачу біля річки. Анатолій дарував дрібні подарунки: красиву срібну брошку у формі листка, шовковий шарф, який чудово личив до мого пальто, якісну парфумерію. Я спочатку відмовлялася, намагалася повернути, але він наполягав із такою щирою дитячою радістю, що я здавалася.
— Беріть і навіть не думайте, — наполягав він, стискаючи мої долоні. — Мені нічого не шкода для людини, яка повернула мені відчуття життя. Я про таку жінку, як ви, мріяв усі ці роки.
Звісно, я пам’ятала про межі. Я не дозволяла йому нічого зайвого, одразу зупиняла будь-які спроби переступити межу звичайної симпатії. Але сам факт того, що за мною так красиво й завзято залицяються, діяв на мене як ліки. Всередині з’явилася якась легкість, зник пригнічений стан, який тиснув на плечі вдома.
Коли термін відпочинку добіг кінця, я зібрала речі, навіть не залишивши йому свого номера телефону. Я вважала, що це була гарна, трохи казкова пригода, яка повинна залишитися там, серед гірських краєвидів. На залізничний вокзал я поверталася справді окрилена, з піднятою головою, з відчуттям власної цінності й краси.
Удома все було по-старому. Вадим зустрів мене стриманим кивком, спитав, де лежать нові шкарпетки, і знову вткнувся в телевізор. Двокімнатна квартира здалася мені ще меншою, ніж раніше. Я розклала речі, заховала подарунки Анатолія на найвищу полицю шафи й спробувала повернутися до звичайного ритму.
Минуло трохи більше тижня. Був звичайний день, надворі дощило, і я саме готувала вечерю на кухні. Вадим пішов у магазин за хлібом, і я чекала на нього, витираючи пил у передпокої. Раптом у двері наполегливо й голосно подзвонили. Я підійшла, подивилася у вічко й заціпеніла від несподіванки.
На сходовому майданчику з величезним оберемком червоних троянд стояв Анатолій. Він був у новому пальто, згладжував мокре від дощу волосся й нервово переступав із ноги на ногу.
Серце впало кудись у п’яти. В голові миттєво пролетіла думка про те, що Вадим повернеться з хвилини на хвилину. Якщо вони перетнуться на порозі, буде скандал, який руйнує все моє життя. Звідки він дізнався адресу? Як знайшов?
Я гарячково відчинила двері й вискочила на поріг, зачинивши за собою квартиру.
— Анатолію! Ви звідки тут? Як ви мене знайшли? — пошепки, але емоційно випалила я.
— Надіє! Доброго дня! — його обличчя розпливлося в щасливій посмішці. — Я не міг без вас. Я в канцелярії того закладу через знайомих дізнався вашу адресу. Вибачте, що без попередження, але я мусив вас побачити. Я приїхав із Хмельницького прямо сюди!
— Ви божеволієте! — я схопила його за рукав пальто. — Мені зараз зовсім не до цього, і взагалі вам треба негайно піти!
— Надіє, я ж бачив, як ви на мене дивилися. Я приїхав із серйозними намірами. Я хочу бути поруч із вами.
У цей момент у під’їзді знизу гупнули двері і я почула знайомі важкі кроки Вадима, який піднімався сходами. Часу на роздуми чи пояснення не залишалося взагалі. Переляк охопив мене повністю, живіт стиснуло від нервового напруження.
Я схопила Анатолія за руку й швидко потягнула його вище по сходах, на наступний поверх. Там мешкала моя давня знайома Оксана. Вона була розлучена вже понад три роки, жила сама, працювала в реєстратурі місцевої поліклініки й завжди відрізнялася практичним розумом та спокійним характером.
Я застукала в двері Оксани. Через кілька секунд клацнув замок, і вона з’явилася на порозі в халаті, здивовано роздивляючись мене й чоловіка з трояндами.
— Оксано, виручай, дуже тебе прошу, — швидко проговорила я, проштовхуючи Анатолія в її передпокій. — Потримай його в себе пів години. Нехай посидить, вип’є чаю. Я тобі пізніше все поясню, просто благаю!
Оксана здивовано перевела погляд із мене на Анатолія, потім на величезний букет.
— Нічого собі гості, — мовила вона, злегка посміхнувшись. — Ну заходьте вже, що ж на порозі стояти.
— Надіє, але як же… — спробував заперечити Анатолій, роз розгублено тримаючи квіти.
— Почекайте тут, Анатолію! Зробіть так, як я кажу, це дуже важливо, — шикнула я й швидко побігла вниз, заскочивши у свою квартиру буквально за п’ять секунд до того, як Вадим піднявся на наш поверх.
Вечір минув як у тумані. Я механічно насипала чоловікові суп, слухала його бурчання про ціни в магазині, а сама думками була поверхом вище. Що там відбувається? Про що вони говорять? Чи пішов Анатолій геть, чи чекає на мене? Серце калатало так, що важко було дихати.
Тільки пізно ввечері, коли Вадим заснув перед телевізором, я тихенько піднялася і постукала до Оксани. Вона відчинила одразу. На кухні горіло м’яке світло, пахло свіжозавареним чаєм і печивом. На столі у вазі стояли ті самі червоні троянди.
— Ну що, заходь, — спокійно сказала Оксана, запрошуючи мене всередину.
— Де він? Пішов? — пошепки спитала я, оглядаючись.
— Пішов десь годину тому. Ми з ним дуже гарно поговорили. Він мені все розповів: і про поїздку, і про свої пошуки, і про те, як шукав твій будинок.
— Оксано, вибач мені, будь ласка. Я просто панічно злякалася, Вадим якраз піднімався…
— Та я зрозуміла все одразу, — посміхнулася вона, сідаючи за стіл. — Знаєш, а він цікавий чоловік. Дуже вихований, щирий. Трохи наївний зі своїми букетами й поривами, але зараз таких мало. Розповів про свою роботу в Хмельницькому, про те, що шукає затишку й нормальної родини.
— І що ти йому сказала?
— Сказала правду. Що ти заміжня, що в тебе родина і що шукати тут нічого. Але ми обмінялися номерами.
Я сиділа на її кухні й відчувала, як важкий тягар нарешті сповзає з моїх плечей. Тривога поступалася місцем звичайному подиву від того, як дивно іноді розвертаються події.
Минуло кілька місяців. Анатолій почав регулярно приїжджати з Хмельницького вже не до мене, а до Оксани. Вони багато гуляли містом, ходили в кіно, разом їздили на вихідні до річки. Вона розквітла, стала частіше посміхатися й змінила зачіску. Анатолій виявився саме тим чоловіком, якого їй не вистачало після важкого розлучення — уважним, турботливим і надійним.
А ще через пів року Оксана запросила нас із Вадимом на їхнє весілля. Це було невелике, але дуже тепле свято в затишному ресторані на околиці міста. Анатолій у темному костюмі виглядав надзвичайно щасливим і впевненим у собі.
Під час святкування він підійшов до нашого столика, щоб привітатися з Вадимом. Вони швидко знайшли спільну мову, обговорюючи будівництво та автомобільні запчастини.
— Вадиме, у вас чудова дружина, — сказав Анатолій, щиро посміхаючись і дивлячись мені прямо в очі без жодного натяку на минуле. — Нам із Оксаною дуже пощастило з такими сусідами.
— Та нормальна, — звично відмахнувся Вадим, розглядаючи закуски на столі. — Головне, щоб не пиляла даремно.
Я поправляла на шиї той самий шовковий шарф, який Анатолій подарував мені колись на вечірній алеї біля гірського корпусу. Він помітив його, трохи примружився, але нічого не сказав, лише дружньо кивнув головою й повернувся до своєї молодої дружини.
А я чомусь відчула таку образу на чоловіка. Невже мене нема за що похвалити?
