Оксана та Микола — подружжя, яке живе в достатку, але економить на всьому: від їжі до одягу. Їхня квартира в центрі міста, гарні машини, відпустки за кордоном — усе це свідчить, що вони не бідують.
Але коли справа доходить до гостинності, їхня економія стає, ну, скажімо, помітною. Минулого місяця мене запросили на день народження Миколи, і цей вечір став для мене справжньою пригодою, яка змусила задуматися: що важливіше — щедрість чи ощадливість? Я пішла додому голодна, але з купою думок у голові?
Той день почався як звичайний робочий вівторок. Я прокинулася о 6:30, швидко зібралася і поклала в сумку подарунок для Миколи — стильний шкіряний щоденник за 1500 гривень, який я вибрала заздалегідь.
Оксана з Миколою живуть на іншому кінці міста, тож я не планувала їхати на день народження, бо після роботи зазвичай хочеться просто впасти на диван.
Але Оксана наполягла:
— Олено, ти мусиш прийти! Буде затишно, по-сімейному!
Її слова звучали так щиро, що я подумала: “Ну гаразд, раз на рік можна проїхатися через усе місто заради свята.”
На роботі день видався спокійним, і я звільнилася раніше, о 14:00. Під час обідньої перерви я обмежилася чашкою кави за 30 гривень і двома печивами, бо знала, що ввечері мене чекає застілля.
“Не буду псувати апетит,” — подумала я, уявляючи тарілки з м’ясними нарізками, салати і, можливо, навіть домашній торт. Оксана завжди хвалилася, що любить готувати, тож я була впевнена, що голодною не залишуся.
— Олено, ти куди після роботи? — запитала колега Світлана, коли я складала речі.
— На день народження до знайомих. Микола святкує 40 років, запросили на 16:00.
— О, круто! Наїсишся смачненьким! — підморгнула вона.
— Сподіваюся, — засміялася я. — Я спеціально обід пропустила, щоб залишити місце для свята.
Світлана пирснула від сміху:
— Ти що, як вовк голодний? Тільки не з’їж там усе!
— Та ні, я ж вихована, — відповіла я, але в думках уже смакувала уявний шашлик.
До будинку Оксани та Миколи я дісталася о 15:50. Їхня квартира на десятому поверсі новобудови виглядала як із журналу: мінімалістичний дизайн, величезні вікна, вид на місто.
Я вручила Миколі подарунок, привітала його з днем народження, побажавши здоров’я та успіхів. Він посміхнувся, подякував і запросив до зали.
— Оксано, я така голодна, як вовчиця! — сказала я жартома Оксані, коли ми обійнялися. — Спеціально нічого не їла, щоб насолодитися твоїми кулінарними шедеврами!
Оксана засміялася, але якось нервово:
— Ой, не переживай, усе готово! Проходь, зараз усе організуємо.
Я зайшла до зали й одразу помітила, що накритий стіл відсутній. Замість нього в кутку стояв маленький круглий столик, як у кафе, а стільців не було взагалі.
Лише невеликий диванчик на трьох осіб. “Ну, мабуть, фуршет,” — подумала я, хоча після робочого дня мріяла присісти за нормальний стіл.
Гостей було шестеро, плюс Оксана з Миколою — усього восьмеро. Усі тіснилися в невеликій залі, тримаючи в руках келихи.
— Оксано, а де стільці? — пошепки запитала я, коли вона проходила повз.
— Ой, ми вирішили зробити фуршет, так сучасніше! — відповіла вона, усміхаючись.
— Сідай на диван, якщо хочеш.
— Та я постою, — зітхнула я, відчуваючи, як ноги гудуть після дня на підборах.
Оксана викотила той самий маленький столик, і я побачила “застілля”. На ньому було кілька тарілочок з нарізками, і я, не соромлячись, порахувала: рівно по вісім шматочків сирокопченої ковбаси (моєї улюбленої!), вісім шматочків м’яса, вісім шматочків сиру.
Огірки та помідори — теж по вісім тоненьких скибочок. Усе нарізано акуратно, але так тонко, що я могла б з’їсти всю тарілку сама.
Були ще два маленькі салати в крихітних мисочках, порція яких ледь тягнула на чайну ложку для кожного. Фрукти — кілька яблук і апельсинів, розрізаних на вісім частин.
І на завершення — пляшка ігристого за 200 гривень, яку Оксана гордо поставила посеред столика.
— Ого, це що, усе? — вирвалося в мене, але я швидко додала: — Тобто, виглядає апетитно!
— Правда? — пожвавішала Оксана. — Я старалася, щоб усе було красиво і по-європейськи!
Микола підійшов і підняв келих:
— Друзі, дякую, що прийшли! Давайте за моє здоров’я та за нашу дружбу!
— За тебе, Миколо! — хором відповіли гості, але я помітила, що всі обережно поглядають на стіл.
Я взяла шматочок ковбаси, поклала на нього сир і спробувала розтягнути задоволення. Але їсти хотілося так, що живіт уже бурчав.
— Оксано, а що там із гарячим? — запитав гість на ім’я Тарас, високий чоловік у синьому костюмі.
— Зараз, усе несу! — відповіла Оксана й побігла на кухню.
Я з надією чекала, що зараз принесуть щось ситне — може, запечену картоплю з м’ясом чи хоча б голубці. Але Оксана винесла тарілку з вісьмома маленькими картоплинами, обсмаженими до золотистої скоринки, і вісьмома курячими крильцями.
По одній на кожного! Я ледь стримала сміх, бо ситуація була комічна до абсурду.
— Ого, це що, по картоплині на брата? — пожартував Тарас, але Оксана, здається, не помітила іронії.
— Так, я все порахувала, щоб усім вистачило! — гордо відповіла вона.
Ми всі стояли, тримаючи в руках свої тарілочки з однією картоплиною та крильцем. Я помітила, як гості переглядаються, але ніхто не наважувався сказати щось прямо. Нарешті заговорила Наталя, подруга Оксани:
— Оксано, а ти сама все готувала? Дуже акуратно все порізала.
— Ой, так, я люблю, щоб усе було рівненько! — відповіла Оксана. — Ми ж так раді, що ви прийшли привітати ювіляра. Треба ж залишатися у формі!
Я ледь не поперхнулася картоплею. “У формі? Я після роботи ледве ноги тягну, а тут ще й голодна!” — подумала я, але промовчала. Натомість заговорив Ігор, ще один гість:
— Оксано, а що, більше нічого не буде? Я думав, у вас тут банкет на всю вулицю!
— Та ну, Ігоре, це ж не весілля, — засміялася Оксана. — Ми хотіли легке свято, без надмірностей. Правда, Миколо?
Микола кивнув, але я помітила, що він сам жує свою порцію якось невдоволено. Мені стало цікаво: це Оксана вирішила так економити, чи це їхнє спільне рішення?
— Оксано, а чому фуршет? Просто дуже цікава концепція. — обережно запитала я. — Я думала, ви любите традиційні застілля.
— Ой, Олено, це ж так сучасно! — вигукнула вона. — У Європі всі так роблять. І не треба потім тарілки мити годинами.
— Ну, в Європі фуршети зазвичай із великим вибором страв, — вставив Тарас, і я відчула, як атмосфера стає напруженою.
Оксана трохи почервоніла, але швидко перевела тему:
— Зараз торт винесу, він вам сподобається!
Торт, на диво, виявився нормального розміру — великий, шоколадний, із кремовими трояндочками. Оксана розрізала його на вісім шматків, але цього разу порції були щедріші. Я зраділа, бо хоч торт міг врятувати мій голодний вечір. Ми всі сіли на диван і підлогу, бо місця на всіх не вистачало, і почали їсти.
— Оксано, торт супер! — похвалила Наталя. — Ти сама пекла?
— Ні, це з кондитерської, коштував 2800 гривень, — відповіла Оксана. — Але ж день народження, можна трохи розщедритися!
Я здивувалася. 2800 гривень на торт, але по одній картоплині на гостя? Щось тут не складалося. Я вирішила пожартувати:
— Оксано, якби я знала, що тут такий мінімалізм, я б із собою бутерброди принесла! Усі засміялися, але Оксана, здається, образилася:
— Олено, ну що ти таке кажеш? Ми ж старалися, щоб усе було красиво!
— Та я жартую, — швидко додала я, але в голові крутилася думка: чому вони так економлять на гостях, якщо можуть собі дозволити торт за 2800 гривень?
Тут заговорив Микола, який до того більше мовчав:
— Ми не звикли витрачати гроші на вітер, Оленко. Оксана любить, щоб усе було ідеально підраховано. Вона навіть список продуктів на місяць складає, щоб не витратити зайвого.
— Ого, це ти серйозно? — здивувалася я. — І що, навіть на свята так економите?
— Не економимо ми зовсім. Просто, раціонально витрачаємо, — зам’явся Микола. — Та й що ми тільки про їжу. Ми не для того тут зібрались, у мене ювілей. Веселіше якось.
— А, ну це зрозуміло, — кивнула я, але в душі подумала: “То навіщо кликати гостей, якщо не готові їх нормально почастувати?”
Через півтори години я попрощалася і вийшла з квартири. Живіт бурчав так, що я ледь чула власні думки. По дорозі додому я зайшла в супермаркет і купила продуктів на 600 гривень: хліб, сир, ковбасу, овочі.
Уже вдома я приготувала собі нормальну вечерю — бутерброди, салат і чай, каші. Сидячи на кухні, я задумалася: чому Оксана з Миколою так роблять?
Вони ж не бідні, мають хороші роботи, заробляють тисяч 50 на місяць удвох, якщо не більше. Чому тоді таке ставлення до гостей?
Я згадала, як Оксана колись розповідала, що її батьки жили скромно, і вона з дитинства звикла економити. Може, це в неї в звичка така?
Але ж гості — це не тільки про їжу, це про тепло, про щедрість душі. Я б ніколи не пошкодувала для друзів зайвої порції салату чи шматка м’яса. А тут, вісім шматочків ковбаси. Смішно і сумно водночас.
Наступного дня я вирішила зателефонувати Оксані, щоб подякувати за вечір і, можливо, делікатно натякнути, що гості були трохи здивовані. Але коли я набрала її номер, вона заговорила першою:
— Олено, ти ще маєш совість мені телефонувати? – почала вона на підвищених тонах. – Ти нам свято зіпсувала. Більше ніколи тебе не запрошу у компанію. Цілий вечір тільки про їжу. Ти їсти на гостину ходиш, вдома не маєш, чи що? Дуже невиховано і безсоромно з твого боку. таке свято зіпсувати.
Я поклала слухавку і досі не можу прийти до тями. Тобто, я ще й винна?
От нічого зрозуміти не можу: що це було таке? І хто у цій ситуації не правий, скажіть мені. бо я вже й сама не розумію – де чорне, а де – біле.
Головна картинка ілюстративна.
