Я приїхала додому, до Києва, після майже двох років важкої праці за кордоном. Я почувалася виснаженою, але щасливою: у моїй кишені лежали ключі від моєї власної, щойно придбаної квартири, а головне — я нарешті могла побачити батьків у їхньому новому житлі. Це був мій подарунок їм, моя подяка за все. Я не попереджала їх про свій приїзд, хотіла зробити сюрприз.
Я підійшла до знайомих дверей, відчуваючи приємне хвилювання. У моїй руці був ключ, який мені віддали батьки ще до мого від’їзду: «На всяк випадок, Оксанко, ти ж наша дочка, це твій дім».
Я вставила ключ, повернула і нічого не сталося. Ключ увійшов, але замок, немов насміхаючись, не піддавався. Я спробувала ще раз, потім ще. Зітхнула і, взявши телефон, набрала номер мами.
— Мамо, привіт! Це я, Оксана. — Мій голос тремтів від радості й легкого роздратування. — Що у вас сталося із замком? Мій ключ не підходить. Я вже майже годину стою біля дверей.
На тому кінці дроту запала незручна, довга пауза. Я чула, як мама нерішуче відкашлялася.
— Оксано, привіт. Ти що, вже приїхала? Чому ж ти не попередила?
— Хотіла зробити сюрприз! Але, мамо, що з ключем?
Мамин тон став офіційним і холодним, немов вона читала заздалегідь підготовлений текст.
— Оксано, замок справний. Просто ми його поміняли. Батько вирішив, що так буде краще.
Мене наче холодною водою злило. Новий замок? Без попередження? У квартирі, яку я для них придбала?
— Поміняли? — мій голос втратив усі теплі нотки, — І чому ж ви мені про це не сказали? У мене тут усі мої речі! Це ж, зрештою, мій будинок! Ви не вважали за потрібне повідомити мені, що я більше не маю доступу до власного майна?
— Оксано, не треба драматизувати! — Мама підвищила голос, і в ньому пролунала та сама, знайома з дитинства, нотка роздратування. — Ми ж хотіли автономії! Ти розумієш? Ми вже не молоді, але ми хочемо мати свій простір, де ми можемо почуватися вільно! Несподівані візити — це незручно! Ми ж не знаємо, коли ти приїдеш, а нам теж хочеться мати свій особистий простір!
— Особистий простір? — я засміялася, але це був не веселий сміх. — Мамо, автономія — це коли ми з вами домовилися. Це коли ви мене попередили. А це виглядає так, ніби ви від мене відмежувалися. Хіба це нормально?
— Нормально те, що ми вважаємо за потрібне! — рішуче відрізала мама. — Ми тут живемо, і ми вирішуємо. Якщо хочеш приїхати, зателефонуй заздалегідь. Щоб ми могли підготуватися. А зараз ми зайняті. Подзвони пізніше.
Вона швидко поклала слухавку. Я залишилася стояти в коридорі, стискаючи у руці старий, непотрібний ключ. Почувалася так, наче мене щойно виставили за двері, як якусь набридливу сусідку, а не доньку, яка майже п’ять років працювала до знемоги заради їхнього комфорту.
Я з Максимом почала зустрічатися майже два роки до нашого одруження. Ми познайомилися в компанії спільних друзів, і невдовзі вирішили спробувати жити разом. Зняли невелику, затишну квартиру-студію, щоб, як кажуть, «притертися» один до одного й на побутовому рівні. Господарі здали нам її за цілком прийнятну оплату, і ми почали наше, так би мовити, автономне життя.
Звісно, ця автономія була відносною. Я часто навідувалася до батьків. Особливо на початку, коли багато моїх речей, книг, старовинних фотографій, якими я дуже дорожила, залишалося в їхній квартирі.
Я заїжджала в різний час: іноді по робочих справах, іноді просто, щоб посидіти у звичній тиші стін, у яких виросла. Батьків зазвичай не було вдома, і ніхто не заважав мені зробити якісь дрібні справи, наприклад, полити улюблені мамині фіалки чи зварити собі горнятко ароматної кави. Я почувалася там як удома, що було природно.
Батьки жили в старій, але дуже затишній трикімнатній квартирі, яка була в оренді, ніби як. Вона належала тітці мого батька і власне тітка ніби як здавала її батьку за символічну плату і ремонт оселі.
Вони завжди мріяли про власне житло, просторіший будинок із кращим плануванням, але їхні фінансові можливості завжди були досить обмеженими.
— Оксанко, якби ми мали змогу, — казала мама, зітхаючи, — ми б переїхали до новобудови. Але куди нам, пенсіонерам?
Я слухала і в мене зріло рішення. А й справді: батькам жити ніде, я квартиру орендую. Потрібен власний простір.
— Максиме, я мушу поїхати, — сказала я чоловікові, тоді ще нареченому. — Це на півтора-два роки. Я хочу заробити на власне житло для нас, для моїх батьків. Вони заслуговують на це.
Максим звісно ж був проти, але звільнився, поїхав зі мною.
Працювали, як бджоли. Зводили кінці з кінцями, економила на всьому, відправляючи більшу частину зароблених коштів додому. Мені допомагав Максим — він знайшов кілька вигідних інвестиційних проєктів, які допомагали нашим накопиченням зростати.
Через майже п’ять років моєї відсутності ми з Максимом вирішили, що настав час. Придбали для нас усіх чудову, простору трикімнатну квартиру в новому житловому комплексі.
Ми офорили усе швидко.
— Оксанко, ти наша рятівниця! — плакала мама коли переїжджала із татом у те житло. — Ми ніколи не зможемо тобі віддячити!
Після того, як батьки переїхали, я залишилася працювати з максимом за кордоном. Ми хотіли зробити дорогий ремонт у квартирі, облаштувати усе під себе. та й Максим поки повернутись не може, тож вирішили з-за кордону все зробити..
Цьогоріч я мала повернутись, аби зробити якісь документи. Не на довго, всього кілька днів. Вирішила зробити сюрприз батькам, але сюрприз чекав мене у вигляді замкнених дверей моєї ж квартири.
Ті хвилини, коли я стояла біля дверей і слухала холодний, офіційний мамин голос, назавжди закарбувалися в моїй пам’яті. Це було боляче й образливо. Мені здалося, що мене, як якусь небажану особу, виставили за двері, не вважаючи за потрібне навіть попередити.
Я була розгублена, зателефонувала розповіла про все Максимові. Він був обурений.
— Як це так? Це не просто несправедливо, це принизливо! Тебе не пускають до твого власного дому!
Я мусила зрештою їхати до його батьків. Батьки Максима, мої свекри, були дуже добрими й мудрими людьми.
— Уявляєте, Ганно Петрівно, — розповідала я, ледь стримуючи сльози, — я навіть не знала, що вони поміняли замки! Просто сказала мені, що вони хочуть «автономії». Наче я чужа людина. Наче я їм заважаю.
Я очікувала співчуття, розуміння, може, навіть обурення. Але те, що я почула, мене приголомшило.
Ганна Петрівна, дуже спокійна й розсудлива жінка, поставила свою чашку на стіл і подивилася на мене серйозно.
— Оксано, я скажу тобі чесно. І, можливо, тобі не сподобається моя думка. Але я ти сама винна.
— Що?! — я була шокована.
— І правильно вони зробили, що поміняли замок. Ви живете окремо. Батьки мають право на свій власний, відокремлений простір. Та й ти сказала, що вони там повноправні господарі. То що ти хочеш?
— Але ж я їхня дочка! — вигукнула я. — І я там господиня!
— Бути в документах — це одне. А відчувати, що до тебе будь-якої хвилини можуть прийти без попередження, — це інше, — пояснила Ганна Петрівна. — Вони, можливо, хотіли бути впевненими у своєму спокої.
Я таки потрапила до своєї квартири наступного дня. Але те що я побачила мене глибоко вразило: мама сприймала мене виключно як гостю. Я не в свою квартиру приїхала а в її.
Коли я нагадала мамі, що я є власницею і що так як зробили вони робити не можна, то почула щось на кшталт:
— Ти за кордоном мешкаєш. Тобі не всидіти на двох стільцях. Так говориш, ніби не ти нас зняла із житла в якому ми роками жили. Коли ми переїхали ти сказала, що це наш дім. То що ти від мене хочеш?
нині я просто не знаю, як бути і як це все розуміти? Квартиру ми купували для нашої сім’ї а батьки жили б біля нас, бо власного житла не мали. А тепер що? Нам на нову квартиру заробляти чи як?
Головна кратинка ілюстративна.
