Я досі не можу збагнути Олю. Сиджу на своїй веранді, дивлюся на її порожнє подвір’я і просто розводжу руками. Як можна забути все і просто так сісти в машину до людей, які колись викреслили її зі свого життя? Я б ніколи в житті так не вчинила. Переді мною досі стоїть обличчя тієї літньої жінки, і мені стає гаряче від обурення, а Оля просто взяла й поїхала.

Ми товаришуємо з Олею з самого дитинства, тому я знаю кожен крок її життя. Коли ми були молодшими, за нею бігало чимало хлопців. Вона була гарна, струнка, але на всіх дивилася якось зверхньо. Вона завжди казала мені, що спочатку треба закінчити навчання, влаштуватися на хорошу роботу, а вже потім думати про якісь там побачення та сім’ю. Я тоді тільки хитала головою, бо сама вже будувала плани з Петром, а Оля все сиділа за книжками.

Особливо мені було шкода Назара. Він так її любив, просто поглядом виказував усе, що на серці мав. Назар тоді працював на тракторі, робота була важка, він часто повертався втомлений, у робочій формі. Коли Оля приїжджала з міста на вихідні, він кидав усе, біг до неї з оберемком польових квітів. А вона відверталася. Мені потім сама зізнавалася, що їй стало ніяково через його мозолясті руки та засмальцьований одяг. Вона вже бачила себе міською панночкою, економісткою у великій компанії. Ну і де тепер той Назар? Зараз він поважна людина в нашому районі, будує великі об’єкти, став депутатом місцевої ради, має прекрасну дружину та двох чудових синів.

А Оля сама.

Коли ж батьків не стало, Оля раптом зрозуміла, що в цьому величезному будинку вона залишилася абсолютно одна.

Їй уже виповнилося тридцять шість, робота була, престиж був, а от удома ніхто не чекав.

— Олю, ну давай спробуємо знайти тобі когось через інтернет, — пропонувала я їй тоді. — Зараз так багато людей знайомляться в мережі, у цьому немає нічого такого. Моя знайома так чоловіка знайшла, живуть чудово.

— Ні, Таню, я в це не вірю, — відповідала Оля, витираючи сльози серветкою. — Що має відбутися, те й відбудеться без усяких комп’ютерів. Якщо мені суджено бути самій, то так воно і буде. Не хочу я цих штучних знайомств.

Я тоді лише зітхнула. Оля була впертою. Але невдовзі відбулася та недільна поїздка, яка перевернула все. Оля отримала хорошу премію на своїй фірмі, де працювала провідним економістом, і вирішила поїхати на ринок у районний центр. Їй хотілося купити щось красиве з одягу, оновити свій гардероб, придбати хороші речі для себе. Вона потім розповідала, що коли купувала ті сукні, у неї в голові постійно крутилися слова мами про те, що не треба на собі економити і варто хоч іноді себе любити.

Вона поверталася додому тим самим денним автобусом. Була задоволена покупками, розглядала пакунки. І вже коли вийшла на нашій зупинці, почула, що ззаду хтось біжить.

— Пані, зачекайте! Ви забули свою парасольку! — гукнув чоловічий голос.

Оля обернулася й побачила стрункого, добре вдягненого чоловіка. Він тримав у руках її синю парасольку.

— Ой, справді, дякую вам величезне, — зніяковіла Оля, відчуваючи, як у неї червоніють щоки. — Яка я неуважна сьогодні. А якби зараз дощ почався?

— Ну, тоді б ви точно згадали про неї, — посміхнувся він. — Мене звати Вадим. Я тут у справах, але вашого села зовсім не знаю.

— Мені тут зовсім близько, он там, біля школи, — відповіла вона, показуючи рукою в бік центру. — Дякую вам ще раз, Вадиме.

Виявилося, що йому було по дорозі. Вадим розповів, що займається постачанням товарів і тепер часто буде приїжджати в наші краї. Оля прийшла додому сама не своя. Вона приміряла нові речі перед дзеркалом і чомусь постійно думала, чи сподобалася б вона Вадиму в цій новій сукні. Сама з себе сміялася, адже доросла ж жінка, а поводилася як дівчисько. Але цей Вадим дуже нагадував їй Назара в молодості — така ж рівна постава, густе волосся, впевнений погляд. Тільки руки у Вадима були доглянуті, міські, без ознак важкої фізичної праці.

Через тиждень Вадим знову з’явився. Оля тоді якраз поралася на городі. Земля була важка, бур’яни піднялися вище голови.

І тут рипнула хвіртка.

— Допомога потрібна? — почула вона знайомий голос.

Вадим стояв на стежці, знявши піджак. Оля навіть не встигла нічого сказати, як він упевнено пройшов на город, закотив рукави сорочки і почав виривати те цупке бадилля. Він працював легко, швидко, наче це не вимагало жодних зусиль.

Оля тим часом побігла до хати, щоб приготувати обід.

Коли вони сіли за стіл, Вадим їв із таким задоволенням, якого вона давно не бачила у чоловіків.

— Яка ж це смакота, Олю, — говорив він, відкладаючи ложку. — Я в місті вже й забув, яка на смак справжня домашня їжа. Дякую тобі.

Потім запитав, чи вона живе сама. Оля не витримала, у неї на очах виступили сльози, і вона розповіла йому про свою самотність.

Вадим притиснув її до себе, почав заспокоювати, казати, що тепер усе буде інакше.

Після того дня Вадим став приїжджати щотижня. Оля буквально розквітла. Вона постійно посміхалася, ходила по селу така радісна, що всі місцеві жінки почали шушукатися за її спиною. Невдовзі я помітила зміни в її фігурі. Оля стала трохи круглішою, рухи стали повільнішими, вона часто притримувала живіт руками, коли ми сиділи на лавці.

— Олю, ми ж подруги, я все бачу, — сказала я їй одного разу, коли ми вечеряли у неї на веранді. — У вас буде поповнення, правильно? Чому ти мовчиш? Чому ти не вимагаєш від нього якихось конкретних дій? Ви ж не діти, треба оформлювати стосунки, думати про майбутнє поповнення в сім’ї.

— Таню, я не хочу на нього тиснути, — тихо відповіла вона, дивлячись у свою чашку з чаєм. — Він сам має помітити. Коли чоловік любить, він сам усе зрозуміє і запропонує заміж. Я скажу йому завтра, коли він приїде.

Але наступного дня Вадим не приїхав. Оля приготувала повний стіл їжі, чекала його до пізнього вечора, постійно виходячи до хвіртки. Минали дні, потім тижні, а від Вадима не було жодної звістки. Телефон не відповідав, на повідомлення ніхто не відгукувався. Оля не могла повірити, що чоловік, якому вона так довірилася, просто зник без жодних пояснень, як чужий.

Я не могла на це дивитися спокійно. Оля нічого не хотіла робити, тому я діяла самостійно. Через своїх знайомих у районному центрі я дізналася його домашню адресу, дізналася, де він працює, і, нічого не кажучи Олі, сіла на автобус і поїхала туди. Я була налаштована дуже рішуче, хотіла подивитися йому в очі і запитати, як можна так чинити з жінкою, яка чекає від нього малого.

Коли я знайшла той будинок і зайшла у двір, Вадима там не було. Зате на поріг вийшла його мати — така сувора, злісна жінка з неприємним голосом. Коли я почала говорити про Олю, про те, що у неї буде онук, ця жінка як завелася. Вона стала галасувати на весь двір.

— Іди звідси, звідки прийшла! Придумала собі історію, щоб мого сина до рук прибрати! Звідки нам знати, чия то дитина взагалі? Мій син знайде собі гідну жінку.

Я поверталася додому в такому подиві, що в мене руки тряслися. Мені було так прикро за Олю. Я розповіла їй усе, як є. Оля вислухала це мовчки, лише губи зціпила так, що вони побіліли. Вона більше ні разу не згадала імені Вадима.

Коли прийшов ми з моїм чоловіком Петром поїхали забирати Олю з дитиною. Петро став хрещеним батьком для маленького Павлика. Оля всю себе віддала сину. Я бачила, як їй важко, але вона ніколи не скаржилася.

Павлик ріс дуже рухливим хлопчиком. Коли йому виповнилося чотири роки, на дитячому майданчику він невдало впав із високої гойдалки і потребував тривалого лікування.

Потрібні були великі гроші та складні процедури. У Олі таких коштів не було. Ми збирали гроші всім селом, хто скільки міг, але цього все одно було замало.

— Олю, послухай мене, — наполягала я, коли ми сиділи в коридорі лікарні. — Треба подзвонити Вадиму. Він батько, він зобов’язаний допомогти фінансово. Це ж його рідний син.

— Ні, Таню, навіть не думай про це, — різко обірвала мене Оля, її обличчя стало білим як стіна. — Це тільки мій син, і ми впораємося самі. Я не візьму від тих людей ні копійки.

Але я знову зробила по-своєму. Мені було так шкода бідного Павлика, що я знайшла робочий телефон Вадима і подзвонила йому.

Коли я розповівши про нещасний випадок, про те, що потрібні гроші, на тому кінці дроту запала довга мовчанка. Я вже думала, що зв’язок обірвався. А потім почула його холодний, сердитий голос.

— Слухайте, яку гру ви знову затіяли? — роздратовано сказав Вадим. — Чому ви згадали про мене аж через чотири роки? У мене немає ніяких грошей для вас. Я нещодавно купив новий автомобіль, ми з сім’єю тільки-но повернулися з відпочинку на морі, у мене великі витрати. Не дзвоніть сюди більше.

Я просто кинула слухавку. Мене всю трясло від обурення. На щастя, лікування пройшло успішно. Оля місяцями возила Павлика в спеціальні заклади, робила йому масажі, купала в травах, які ми разом збирали на луках. Дитина поступово встала на ноги. Я весь цей час була поруч, допомагала чим могла. Оля часто дякувала мені, казала, що Бог послав їй найкращу подругу у світі, а я лише віджартовувалася, що ми ж куми, тому інакше й бути не може.

Час ішов дуже швидко, роки минали один за одним. Павлик повністю одужав, виріс високим, гарним хлопцем. Він вступив до інституту, став навчатися. І треба ж було такому статися, що він почав зустрічатися з моєю молодшою донькою Христиною. Вони так підходили один одному, що ми з Олею вже почали жартувати про те, що скоро з кумів перетворимося на свах.

Я якраз була у них на подвір’ї і почула, як біля паркану різко загальмувала якась незнайома машина.

З автомобіля вибігла стара жінка. Вона ледве трималася на ногах, голосно плакала і підбігла прямо до Павлика, який стояв біля порога. Вона вчепилася в його руки, почала щось швидко говорити.

Оля вибігла з хати на цей крик.

— Жінко, що ви робите? Хто ви така? — перелякано вигукнула Оля, намагаючись підняти стару за лікті.

Я теж підійшла ближче і раптом упізнала це обличчя. Це була та сама мати Вадима, яка вісімнадцять років тому виганяла мене зі свого двору. Тільки зараз вона виглядала зовсім старою, згорбленою і розбитою горем.

— Олечко, ти не знаєш мене, але я дуже винна перед тобою, — ридала вона, витираючи сльози. — Я все знала тоді. Твоя подруга приїжджала, говорила мені все. Але я ж сама сина ростила, ми так важко жили, бідноту терпіли. Я подумала: навіщо моєму сину ще одна сирота, навіщо дві біди докупи зводити? Я змусила його одружитися з багатою дівчиною з міста. А та дружина… вона забрала все, поїхала за кордон і зовсім про нього забула. Залишила його ні з чим.

Вона говорила незв’язно, задихалася від плачу, слова плуталися. Оля дивилася на неї з повним нерозумінням, а Павлик взагалі стояв і кліпав очима.

— Навіщо ви приїхали сюди зараз, через стільки років? — тихо запитала Оля, її голос тремтів.

— Вадим у лікарні, — нарешті вимовила стара жінка. — Лікарі пояснили, що допомогти може лише найближчий родич. Олечко, благаю тебе, допоможи моєму синові! Попроси хлопця допомогти!

Павлик дивився на матір круглими від подиву очима. Його світ просто руйнувався в цю хвилину.

— Мамо… про що вона говорить? — прошепотів він. — Ти ж казала, що мого батька не стало багато років тому? То він живий?

Я чекала, що Оля зараз вижене цю жінку так само, як колись вигнали вона. Я чекала справедливого гніву, образи за всі ті роки самотності, за дитину, за те, що Вадим відмовився допомогти, коли Павлик лежав у стаціонарі. Я була впевнена, що вона закриє двері перед її носом.

Але Оля зробила те, чого я досі не можу збагнути. Вона подивилася на Павлика, потім на цю жінку, яка сиділа на землі.

На її обличчі вже не було ні злості, ні образи. Тільки якась глибока, важка рішучість.

— Павлусю, збирайся, — тихо, але твердо сказала Оля. — Поїдемо в лікарню. Треба допомогти людині.

Вони швидко сіли в ту машину разом із плачучою бабусею. Я стояла посеред двору і просто дивилася їм услід. Машина рушила, залишивши після себе лише хмару пилу на дорозі. Літня жінка через вікно продовжувала щось говорити Павлику, гладити його по руці. А я так і залишилася стояти, не розуміючи, як можна мати таке серце, щоб пробачити абсолютно все після стільки років такого ставлення..