Учора нарешті всі роз’їхалися, і моє літо, що нагадувало нескінченний день бабака, завершилося. Я виснажена, наче ціле поле вручну виполола, і мрію просто впасти на диван і не рухатися. Але попереду прибирання, прання, адже з першого вересня починається робота, і часу на домашні справи зовсім не буде. Клянуся, більше ніколи не погоджуся на такий марафон. Це літо стало для мене уроком: жодних тривалих візитів родичів, як би чоловік не переконував. Після такого “відпочинку” мені потрібен ще місяць, щоб відновитися.
Усе почалося з радості, яка охопила мене після завершення будівництва нашого будинку. Три роки ми з Олегом вкладали в нього кожну заощаджену гривню, жили скромно, мріяли про власний куточок. І ось нарешті — ми в’їхали! Я була на сьомому небі від щастя, готова обіймати весь світ. Саме в цей момент Олег запропонував покликати його родичів на літо до нас. Мовляв, дім просторий, місця вистачить, та й хочеться показати, чого ми досягли. Я, окрилена радістю, погодилася, не задумуючись про наслідки.
Мабуть, якби ми закінчили будівництво раніше, скажімо, восени, до літа я б уже охолола і тверезо оцінила ідею. Але сталося, як сталося. У травні ми облаштувалися в новому домі, а в червні почали прибувати гості.
Олегова рідня немаленька. Його старший брат Тарас із дружиною Оксаною та двома дітьми — п’ятирічною Софією і семирічним Марком. Сестра Олега, Юлія, приїхала з нареченим Романом. А ще батьки Олега, Марія Степанівна та Василь Іванович, із молодшим сином Назаром, якому щойно виповнилося п’ятнадцять. Моя сім’я менша — лише брат, який живе в Польщі, тож ми бачимося рідко. Отже, весь цей натовп — родичі Олега.
Місця в домі вистачало. Ми будували його з розрахунком на велику сім’ю — мріємо про трьох чи навіть чотирьох дітей. Поки що дітей у нас немає, тож вільні кімнати були. Але проблема виявилася не в розміщенні, а в тому, що я стала одночасно кухарем, прибиральницею, організатором дозвілля і гідом.
Олег, звісно, намагався допомагати, але його допомога часто лише додавала клопоту. “Ти ж краще знаєш, де що лежить”, – повторював він, коли я просила щось зробити. Усе лягло на мої плечі. Вранці – сніданок для всіх, потім планування дня: куди поїхати, що подивитися. Доки гості збиралися, я прибирала, готувала обід на виніс, бронювала квитки. А ввечері – вечеря, магазин, прання, прибирання. І не забуваймо про традиційні вечірні посиденьки за чаєм, для яких треба було щось пекти чи купувати.
Свекруха й Оксана пропонували допомогу, але їхні “а де це лежить?”, “а як це робити?” зводили мене з розуму.
Простіше було все зробити самій, ніж пояснювати. Усі старалися, але я відчувала себе єдиною господинею, яка мусить тримати все під контролем.
Учора гості нарешті поїхали. Я видихнула, але попереду ще гора справ: прибирання, прання, підготовка до робочого тижня. Більше я на таке не підпишуся, хай там що.
Олег ще й дивується: “Чого ти незадоволена? Усі чудово відпочили!” Звісно, усі, крім мене.
