Олена чекала на чоловіка з роботи. Сьогодні у них річниця весілля. Чотири роки. Стіл накритий. Подарунок підготовлений.
Михайло затримся. Забув?
Нарешті двері відчинилися. Точно забув, навіть квітів не приніс, промайнуло в голові Олени.
– Нам треба поговорити.
– Вітаю!!!
– А, так, зовсім забув. Та й немає сенсу у привітаннях. Я вирішив від тебе піти.
– Що? Чому?
– Ми живемо чотири роки. Вже чотири! А ти все не можеш потішити мене нащадками. Я хочу сина, ну або хоча б доньку. Маму мою до нас перестала пускати. І сестру теж. А вони ж моя сім’я.
– Щодо нащадків, то я перевірилася. Зі мною все добре. Ти не хочеш. І хто винен? А щодо твоїх мами й сестри – ти сам бачив. Вони мене в моєму ж домі ображають, а ти мовчиш. Сидять і обговорюють мене при мені ж, не соромлячись. То я не так нафарбувалася, то сукня не така, то посуд немодний, то шпалери застарілі.
– Як я їм скажу? Це ж мама. Її поважати треба.
– А мене поважати не треба? Я твоя дружина. А мій день народження пам’ятаєш? Що вони за столом говорили?
– Нормально говорили.
– «Наш синочок, наш розумничок, золота голова, золоті руки. Де б ти була, Олено, якби не він. Хто б тебе підібрав?» — нагадала йому Олена. – І це при гостях, при моїх родичах. Підібрав! Я що, ганчірка, щоб мене підбирати? У мій день народження свого синочка вихваляють. Батько мій не витримав. І правильно. Хоч він заступився за мене.
– І що такого? Це ж просто слова. Ну, перегнула мама палицю, вибачила б її. А ти одразу заборонила їм до нас приходити.
– Речі зібрав? Іди!
– І це все?
– А що ще треба?
– Ну… вмовляти мене залишитися.
– Та йди ти!
– І все?
– Усе.
Олена пішла прибирати зі столу святкову вечерю.
– Як смачно пахне.
– У мами поїси.
– Олено, я пожартував. Давай святкувати. Усе так смачно пахне.
– Геть звідси.
Олена прибрала все в холодильник.
Михайло почав збирати речі. Повільно. Усе чекав, що Олена передумає і попросить його залишитися. Але так і не дочекався. Пішов.
Минув приблизно місяць. Повернувшись із роботи, Олена помітила сумку в передпокої. З кімнати вийшов її, уже майже колишній чоловік. Завтра в них розлучення. Букет квітів стояв у вазі на кухні.
– А я повернувся, — радісно сказав він.
– Куди й навіщо?
– До тебе. Якщо ми розлучимося, ти ж будеш покинута. Статус так собі.
– Я покинута? Тобі мама підказала чи сам додумався?
– Чого ти одразу про маму? Я й сам можу думати.
– Серйозно?
– Ну, це ти вже дарма.
– Я не покинута. Це я тебе прогнала. Ану геть звідси.
Олена розчахнула двері й виставила за поріг сумку, слідом полетіли квіти й взуття Михайла. Один черевик влучив прямо в сусіда, який повертався додому.
– Вибачте, я не хотіла.
– Усе гаразд, я розумію, – усміхнувшись, відповів той і зник за своїми дверима.
Михайлові довелося піти.
– Ой, ключі забула в нього забрати, – уголос сказала Олена.
Уранці вона одразу викликала слюсаря, щоб поміняти замок.
– Я в цьому не розуміюся. Чи могли б ви самі купити чи сходити зі мною до магазину?
– Якщо довіряєте, я все куплю. А що, як я ображуся після вчорашнього й зникну з грішми?
– Якого вчорашнього? Ой, це ж ви! Я вас не впізнала. Пробачте ще раз. Щось я вас раніше не бачила. Ви сюди переїхали?
– Так. Тепер ми сусіди. Я Тарас. Тиждень тому переїхав. Давайте гроші. Я вже оглянув замок. Треба лише серцевину поміняти. Це недорого.
– Справді? А я б купила цілий замок.
– Тут два. У того, кого ви вчора вигнали, є обидва ключі?
– Так.
– Тоді два замки, точніше, дві серцевини.
– Добре. Хай буде дві. А ви довго будете міняти? Бо в мене справи. Розлучення.
– Годину. Це разом із походом до магазину.
– Чудово.
– Отже, тепер ви будете зовсім вільні.
– Так. Мене звати Олена.
– Може, відсвяткуємо сьогодні ваше розлучення й моє новосілля? Бо я тут нікого не знаю. Квартира від бабусі дісталася.
– А ви онук Тетяни Романівни! Я її дуже любила. Шкода її. Така чудова людина була.
– Так. Бабуся в мене була неймовірна. То як щодо вечора?
– А давайте. Святкувати, то святкувати.
Вона й сама не чекала, що вийде так весело. Та й чого сумувати? Золото втратила? Золота голова, золоті руки… подумаєш.
Розлучили їх швидко. Ділити нічого. Спільно нажитого немає. Дітей немає.
– Олено, зачекай, – Михайло стояв із ключами. – Можна до тебе хоч іноді приходити?
– Ні. Навіщо? Ми чужі люди.
Олена взяла з його рук ключі, покрутила їх і викинула в найближчий смітник, чим дуже здивувала Михайла.
А навіщо їй ті ключі? Замки ж нові. І життя нове починається. Прямо ввечері й починається…
