— Матусю! Я зголодніла, ходімо, перекусимо десь! — шістнадцятирічна Зоряна схопила матір за руку й потягнула до невеличкої кав’ярні, повз яку вони саме проходили.
Олена Вікторівна, Зорянина мати, лише мигцем глянула туди, куди вказувала донька. Симпатична вивіска, яскраві, біло-червоні картаті фіранки на вікнах, крізь які на вулицю просочувалося м’яке, жовтаве світло. З кав’ярні долинав ніжний аромат свіжої випічки та кави. Але Олені Вікторівні було байдуже. В голові, немов жорна, крутилися ті самі думки: вона мусила прийняти важке, доленосне рішення, що мало змінити все життя їхньої родини.
Нещодавно Олена дізналася про свій стан. Вона повідомила чоловікові, але його обличчя не опромінилося радістю. Складнощі на роботі, тісна квартира… Назар не промовив тих слів, які, здавалося, були виписані на його обличчі. Він лише втупився в очі дружини. Вона ж дивилася на нього, наче кішка, в якої намагаються забрати кошеня. Назар лише зітхнув. А Олена знала: яке б рішення вони не обрали, їхнє життя вже ніколи не стане колишнім. Потрібно було все ретельно зважити.
Вони пішли з донькою по крамницях. Зоряна невпинно щебетала, розповідаючи кумедні історії зі шкільного життя. Олена кивала, ледь помітно усміхалася, а самій хотілося забитися в куток, обійняти себе руками за плечі та побути в абсолютній тиші. Тільки вона і її маля.
— Мамо! Ти що, задрімала? Ось же кав’ярня, заходь!
— Ох… Вибач. Так, звісно, ходімо.
Всередині панували тепло та затишок. Дерев’яні меблі, вишукані люстри, навіть невеличкий камін. Звідкись згори лилася тиха, спокійна музика. Пахло свіжим хлібом, корицею та паленим цукром. Олена завжди любила такі місця – тут душа знаходила спокій.
Зоряна одразу ж обрала столик біля вікна.
— Добрий вечір! Що бажаєте замовити? — до них підійшов офіціант, худорлявий, трохи незграбний чоловік.
— Мені, мабуть, два еклери та капучино, — швидко озвалася Зоряна й очікувально подивилася на матір.
Олена розгублено розглядала меню.
— Дозвольте порекомендувати нашу фірмову випічку, — офіціант елегантно нахилився і вказав Олені на щось у переліку страв.
Жінка ствердно кивнула.
Офіціант відійшов. Зоряна занурилася у свій телефон, а Олена вдихала аромат свіжоспечених булочок і потроху заспокоювалася.
З віконця кухні на неї уважно дивився шеф-кухар. Літній чоловік невисокого зросту з довгими вусами, поправивши свій ковпак і розгладивши неіснуючі складки на фартусі, щось промовив своїм підлеглим. Коли страва була готова, кухар задоволено кивнув, прошепотів якісь лише йому відомі слова і велів нести замовлення відвідувачам.
Олена їла неквапом, смакуючи кожним шматочком замовленого тістечка. Гарячий напій приємно зігрівав долоні. З кожною хвилиною, проведеною у цьому затишному ресторанчику, тривога відступала все далі, натомість з’являлися впевненість і безтурботність. Щастя нечутно, як на котячих лапках, пробиралося до серця.
Олена раптом усвідомила, що рішення вже прийнято. Вона ледь помітно усміхнулася, зітхнула глибоко і вільно. Попереду ще дев’ять місяців, потрібно набратися терпіння…
Зоряна, відірвавши погляд від телефону та тарілки з еклерами, побачила зовсім іншу маму – осяяну внутрішнім світлом, молодшу і спокійну. Донька лише знизала плечима і відпила ще кави.
Шторка на кухонних дверях знову ледь піднялася. Кухар схвально кивнув і щось відмітив у блокноті…
За кілька днів Зоряна, проходячи тією ж вулицею з подругою, хотіла завести її до тієї нової кав’ярні, де готують чудові еклери, але на свій подив виявила, що на її місці височіла лише стіна, обтягнута будівельною тканиною.
— Дивно! Невже так швидко закрилися… — здивувалася вона і повела подругу в інше місце.
Артем швидко крокував проспектом, ненароком зачіпаючи перехожих. Він завжди починав поспішати, коли щось у житті йшло не так, коли його щось сильно турбувало. Метушливо поправляючи рюкзак, він то виймав телефон, то знову ховав його в кишеню. То починав щось писати, то стирав повідомлення. Три дні тому чоловікові запропонували роботу в іншому місті. Артем був би радий і хорошій зарплаті, і посада обіцяла бути цікавою, але що робити з навчанням? Доведеться все покинути, а батько так мріяв бачити сина в інституті. Йти власним шляхом чи догодити батькові, послухати того, хто все життя був його опорою, обіймав і жалів, вчив і наставляв? Чи, може, зробити крок убік, ризикнути, пожертвувавши багато чим? Артем не знав. І ця невизначеність гнала молодика на вулицю, змушувала долати кілометри знайомими вулицями, доки він не прийме остаточне рішення.
Артем відчув сильний голод. Сьогодні він лише снідав, а вже вечоріло. Попереду засяяли вогні невеликого ресторанчика. Жалюзі на вікнах були підняті, дозволяючи зазирнути до зали. Артем любив такі місця. Цікаво розставлене акцентне освітлення, модні, легкі, сучасні дерев’яні або ротангові плетені меблі, нічого зайвого, жодних важких картин – лише невагомі полотна з абстрактними малюнками, ніяких колон. Ресторанчик вабив до себе. Артем гостріше відчув голод і вирішив зайти.
Столик у кутку, меню, наче, вже давно чекало на відвідувача. Артем швидко пробіг очима рядки і, обравши страву, підняв руку, щоб покликати офіціанта. Той не змусив на себе чекати. Худий, як трісочка, у вузьких штанях за останньою модою, він підійшов до клієнта і, виставивши гострий лікоть убік, записав замовлення, усміхнувся і попросив зачекати лише кілька хвилин.
Артем сидів спиною до кухонних дверей. Він не бачив, як огрядний шеф-кухар з довгими вусами уважно оглянув нового відвідувача, нахмурився, потім із сумнівом щось сказав помічникам, ті щось відповіли. Обличчя кухаря розгладилося, він ще щось промовив і відійшов у дальній куток кухні… Коли страва була готова, шеф особисто прикрасив її гілочкою петрушки, скропив оливковою олією і щось тихо прошепотів.
Такого смачного супу Артем не їв давно. Кожна ложка змушувала тіло радіти, наповнюючи його силою і безмежною енергією.
Настрій чоловіка почав поліпшуватися. Проблема з важкого, величезного каменя почала перетворюватися на піщинку, яку легко розтерти пальцями. Артем побачив її всю, цілісно, без тіні, без відблисків. Ціна самостійного життя, цінність роботи з батьком, мрії та прагнення рухатися далі – все тепер було зважено, розставлено по місцях, без зайвих емоцій.
Артем прийняв рішення, його обличчя проясніло, він легко зітхнув і набрав номер телефону батька. Син знав, що той усе зрозуміє, хай не одразу, потрібно дати йому трохи часу.
Артем спокійно йшов жвавим проспектом назад додому. Він озирнувся, щоб запам’ятати цей ресторанчик. З вікна йому хтось помахав. Білий кухарський ковпак майнув у світлі прожектора і зник. Артем примружився, щоб розгледіти людину у вікні, але так і не зміг. Знизавши плечима, чоловік пішов далі.
Невдовзі Артем запропонував батькові зайти до того самого ресторану, щоб усе обговорити. Але, скільки він не намагався його знайти, так і не зміг. Безликі офісні будівлі скупчилися навколо, стерши будь-які натяки на ресторан, що існував тут колись.
Дарина брела вулицею, вже не намагаючись зупинити сльози, що текли щоками. На плечі, немов, тиснула ціла цегляна стіна, не даючи випростатися, озирнутися, зітхнути на повні груди. Всі ці ознаки недуги Дарина помічала давно, але не хотіла зізнаватися собі.
Сьогодні ж усе було сказано, написано дрібним, бездушним друкованим текстом на результатах аналізу. «У тебе є три дні, щоб поплакати і сказати чоловікові, потім почнемо лікування!» — суворо сказав лікар.
А як вона скаже? Це страшно вимовляти вголос, навіть самій собі, навіть пошепки. Доки біда не озвучена, її ще можна стерти, змити, забути, але потім, коли звуки склалися у слова, вже пізно…
Дарина боялася, всередині все тремтіло, напади паніки прокочувалися тілом, звужуючи свідомість до однієї точки. У жінки запаморочилася голова.
— Треба присісти, відпочити, — вирішила Дарина і зайшла до першої-ліпшої кав’ярні на шляху з лікарні додому.
Двері легко відчинилися. Виявилося, їх відчинив низенький, кругленький чоловік у кухарському ковпаку, який стояв і ніби чекав на прихід Дарини.
Дарина трохи здивувалася, що кухар відчиняє двері відвідувачам, тихо подякувала йому. Він запропонував провести відвідувачку до столика. Дарина не відмовилася. Чомусь було таке відчуття, що доки ця людина поруч, біда відступає, розчиняється у світлій, трохи французькій, як здалося жінці, атмосфері кав’ярні. Вона завжди любила такі місця. У Франції Дарина познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, там вона танцювала з ним, забувши про все на світі, а потім він освідчився. Вони стали родиною…
Дарина важко опустилася на стілець. Їсти не хотілося, але ж їй не дозволять просто так сидіти, треба щось замовити.
— Ви не поспішайте, посидіть, зараз я принесу вам води! — раптом сказав їй той, хто її проводжав. — Мені здається, вам варто дочекатися чоловіка, а поки що відпочиньте.
Дарина хотіла було заперечити, що її чоловік на роботі, що він сюди не прийде, але чоловік у кухарському ковпаку вже пішов, зникнувши за дверима кухні.
Потім офіціант приніс склянку води і мовчки віддалився. Дарина не розуміла, що відбувається, але вирішила не думати про це. Потрібно просто дихати, рівно і повільно, доки серце не перестане шалено битися, доки тремтіння не відпустить ослаблі пальці.
Кухар сумно дивився на Дарину через вікно. Мабуть, сьогодні це його найважче замовлення. Він про щось поговорив із помічниками, ті лише розвели руками, тоді кухар насупився і сам узявся до роботи. У нього є час. Дарина має дочекатися чоловіка.
Богдан буквально вбіг до кав’ярні і, швидко знайшовши столик, за яким сиділа його дружина, одразу ж попрямував туди. Дарина розгублено, жалібно дивилася на нього, її губи затремтіли.
— Мишко! Що ти, рідна! Що з тобою? — Богдан взяв руки дружини у свої та поцілував їх. — Заспокойся, що тебе так налякало?
— А як ти дізнався, що я тут? — раптом запитала Дарина.
— Не знаю, це не важливо! — відмахнувся чоловік. — Тобі погано? Може, нам піти додому?
Богдан уже тягнув Дарину до дверей.
— Ні, вдома я не зможу! Не хочу додому, тут краще…
Тут із динаміків полилася музика. Така знайома, вона означала для цих двох набагато більше, ніж можна було подумати.
Дарина обійняла шию чоловіка, і вони почали танцювати. Як тоді, на весіллі, багато років тому.
У кав’ярні більше нікого не було. Тільки ця пара кружляла невеликою залою, забувши про все.
Потім вони повернулися за стіл. Дарина відчула, що зараз вона вже готова розповісти все, вона більше не боялася. Атмосфера кав’ярні додала їй сил, давши ковтнути свіжого повітря спогадів і відчути близькість коханої людини.
— Богдане, — почала вона, — ти знаєш…
Жінка тихо щось говорила, потім поклала перед чоловіком аркуш паперу. Богдан стискав руку дружини, ніжно дивлячись у її очі. Він усе знав, ні, скоріше, здогадувався, і сам боявся сказати про свої здогадки вголос. Але Дарина зробила все за нього.
І раптом обоє відчули, що їм стало спокійніше, кожна клітинка тіла знову задихала, коли ці слова вже перестали бути забороненими. Вони розчинилися в повітрі, полетіли кудись під стелю і зникли. Залишалися лише ці люди, що обіймали одне одного, і ці очі, які дивилися у своє відображення.
Шеф-кухар обережно, намагаючись не заважати своїм відвідувачам, приніс страви і поставив їх на стіл. Сьогодні, мабуть, він постарався як ніколи.
Завтра його кав’ярня зникне тут і з’явиться в іншому місці. Там, де хтось потребуватиме його допомоги найбільше. Завжди лише раз, як світло у темряві, вона з’являється на шляху зневірених і допомагає знайти надію.
Але повернутися туди неможливо…
