Оленка аж підскочила. А, як же мама? Де її мама? Якщо на місті їхнього дому новобудова, то де ж її ненька ділась?
Ну нарешті, рідна земля! Прості слова стюардеси «Вітаємо Вас в Україні!», викликають сльози. Не дивлячись ні на кого спустившись з трапу Олена цілує землю. Ще кілька годин і вона вдома. Нарешті побачить стареньку матір. Вдихне на повну повітря рідного міста.
Чи думала залишаючи рідний дім, що поїде аж так надовго? Навряд! Тоді це був єдиний вихід, єдиний варіант заробити на дорогі рятівні процедури, аби врятувати маму. Мама ростила її сама. Їх двоє було у цілому світі. Більше, ні рідні, ні знайомих.
Оленка домовилась тоді з сусідкою, аби та допомагала матері і поїхала нікому крім матері не повідомляючи. Та й кому говорити? Подруги і знайомі залишились у селі, де вони продали з мамою хату, аби купити невеличку квартирку неподалік від тієї лікарні у, яку щодня мусила ходити її мама.
Десять років бігала Олена прибираючи хати. Аж, ось нарешті, знайшла постійну і добре оплачувану роботу. Радості меж не було. Дзвонила, щебетала матері приємну новину, а вона вже ледь розмовляючи раділа разом із нею.
— Мамо, я зможу зробити документи і нарешті приїхати до тебе!
Тоді вона в останнє розмовляла з мамою. Наступного дня сусідка повідомила, що вночі матері стало гірше. Потрібна досить велика сума аби її урятували. Оленка передала усе, що мала. Поривалась їхати додому, але розуміла, що там нічим крім сліз не допоможе. Залишалось молитись, чекати документів і сподіватись на сусідку.
І ось нарешті вона їде до мами. Тримає в руках її фото. Цілує і заливає сльозами.
— Ще трошки, моя дорога! Я вже скоро буду в тебе.
Сусідці і її дітям набрала повну торбу гостинців. Дякувати Богу, зустрілась така хороша і співчутлива людина. Якби не вона, Оленка навіть уявляти не хотіла, чим би усе скінчилось.
Сіла в таксі, назвала адресу. Коли таксист зупинив біля новобудови, здивувалась.
— Вовчка 7. Ви здається мене не туди привезли?
Таксист усміхнувся і показав на табличку на дверях під’їзду.
— Вовчка 7, 3 під’їзд.
— Нічого не розумію! Ми живемо у старій хрущівці. А це новобудова якась.
Таксист розсміявся і сказав, що хрущівку знесли, а це на її місці будинок новий.
Оленка аж підскочила. А, як же мама? Де її мама? Сусідка спочатку не брала трубку, а потім і зовсім поза зоною опинилась.
Той день був найгіршим у її житті. Уже майже вночі вона таки знайшла свою маму. Маленький горбочок з біленькою табличкою де були вказані рік народження і вічного спочинку.
Сусідка і справді хороша виявилась. Матір догледіла до останнього дня, але про те, що її не стало донці не сказала. Навпаки, попросила тоді велику суму на порятунок старенької. Квартиру оформила на себе, адже саме вона догледіла стареньку, та й донька на спадок не претендувала. Потім, квартиру продала і зникла. Але більше, як два роки отримувала щомісячні перекази від Олени.
Олена нічого нікому доводити і шукати ту жінку не стала. Врешті, сама була в усьому винна. Сліпо довіряла одній людині і нікому не розповідала куди їде.
Поставила пам’ятник, заплатила сторожу, аби доглядав за місцем спочинку матері і знову полетіла на чужину. На цей раз уже розуміючи, що її дім швидше там, ніж тут.
Автор Анна К.
Спеціально для intermarium.news. Передрук без згоди автора – заборонено.
