У бабусі були проблеми з ногами, тому кудись далі ніж до магазину за вікном вона не ходила. Олеся любила бабусю і виконувала цей обов’язок якщо не із задоволенням, то хоча б без зайвих нарікань. Батьки жили в іншому місті, а більше у бабусі нікого й не було – кому ж іще їй допомагати, як не Олесі?
Єдине, що вона не могла терпіти, це пиріжки з рубцем. Щоразу, коли Олеся їхала на ринок, бабуся просила її купити рубець, а потім вимочувала його і варила, поки Олеся мила вікна чи прала штори у ванній.
Сморід стояв – неймовірний! А наступного дня бабуся ще й смажила пиріжки з цим рубцем і годувала ними Олесю. Якщо Олеся відмовлялася залишатися з ночівлею, бабуся зберігала пиріжки до наступного її приїзду.
Сперечатись із старенькою було марно, тому Олеся придумала єдиний спосіб, як позбутися цієї “смакоти” – почала казати бабусі, що рубець зник із продажу.
Бабуся зітхала, щоразу просила пошукати, та нічого не вдієш – замість пиріжків з рубцем жінка смажила з картоплею. Їх Олеся любила. Тож останній рік поїздок до бабусі пройшов взагалі без проблем.
Якось поступово дівчина почала помічати, що з бабусею коїться щось не те. Вона схудла, її очі згасли, квартира занедбана.
— Бабусю, давай я вікна помию, он, дивись які брудні, — пропонувала Олеся.
— Ой, не треба – нормальні вони.
І так з усім. Востаннє Олеся взагалі здивувалася – плита, що зазвичай сяяла білизною, була засмальцьована, відро для сміття стояло повне вже три дні, не менше. А через тиждень їй зателефонувала сусідка – швидка відвезла бабусю до лікарні.
Олеся одразу ж поїхала туди, поговорила з лікарем, викликала матір – справи кепські, у бабусі серйозні проблеми, які потрібно терміново вирішувати, однак бабуся може й не витримати. Мама дуже хвилювалася, Олеся поки що трималася – не потрібно знати старенькій, що все так погано.
Дівчина сиділа біля ліжка бабусі та розмовляв з нею, не припускаючи навіть думки про те, що щось може піти не так.
— Чого б ти хотіла, бабусю? — Запитала вона.
Бабуся мрійливо подивилася на стелю і сказала:
— Хіба що пиріжків з рубцем…
Вона так солодко заплющила очі і посміхнулася, що Олеся була вражена.
— Нам їх завжди смажила мама. Як ми їх любили! Вони нам, звісно ж, перепадали рідко. Пам’ятаю того дня, коли тато повернувся з вiйни, вона якраз їх приготувала – як відчувала! Він тоді сказав, що нічого смачнішого у своєму житті не куштував. Гарний був день. Ех, Олесю, от би хоч на мить повернутися в ті часи.
Бабуся замовкла, а по її зморшкуватій щоці пробігла самотня сльозинка. Олесі стало так соромно. Вона згадала скільки разів казала бабусі, що рубець більше не продають. Якби можна було повернути час назад.
Увечері Олеся взяла ключі від бабусиної квартири, дорогою заїхала на ринок і купила рубець. Вона всю ніч вимочувала і варила його, ковтаючи гіркі сльози. Вранці замісила тісто за бабусиним рецептом, перекрутила рубець на м’ясорубці, обсмажила його з дрібно порізаною цибулею.
Пиріжки вийшли точнісінько такі, як у бабусі. Ось прокинеться вона, а Олеся привезе їй свіжих пиріжків.
Мама обіцяла одразу повідомити, як будуть якісь новини. Телефон лежав на столі перед Олесею і зловісно мовчав.
Вона простягла руку і взяла один пиріжок із миски, з’їла його. Потім другий, третій. Здавалося, що бабуся сидить поруч і каже:
— Бери ще, їж, ти така худенька.
Олеся продовжувала двічі на місяць їздити до бабусі. Не кожного разу, але досить часто вона привозила з собою пиріжки з рубцем. Сідала на лавку, з’їдала кілька штук і дякувала бабусі за все, чого вона навчила її в цьому житті, за її доброту та ласку.
Іноді їй здавалося, що вона чує бабусин голос. Та розповідала про батька, який втратив на вiйні ногу, про своє перше кохання, про те, як вони з подружками шукали цвіт папороті на Івана Купала. Усі ці історії Олеся знала напам’ять, але дуже хотіла хоч на мить повернутися назад і послухати їх знову.
Йдучи додому, вона залишала бабусі пиріжки.
Фото ілюстративне.
