fbpx

Олеся взяла гаманець і вирішила вже відкласти на дорогу, аж дрібних нема. – Мамо, ти в мене дрібні брала? – Ні, дитино, нащо мені. – А хто ж взяв? Ми обоє подумали про одне і те саме.

Від таких сусідів не захищав ні паркан, ні закриті вікна. Що не день, то Надька веде компанію до себе до хати, байдуже, що діти малі, що сусіди дивляться – все байдуже.

Жаліла я хлопців малих, що Ромчик, що Андрійко, маленьку, щупленькі, не раз приходили мені під ворота на лавці посидіти, поки в хаті не стихне.

Не раз я їх годувала, бо що мені одній треба, а таки шматок хліба та й є дати дітям з супом.

Не можна було їх допроситися щось допомогти, бо то одразу наче мама кличе, то ще щось. Не навчені до роботи змалку – то що хотіти.

Але от мамі в магазин побігти – то одразу. Надька, коли мала гроші за дітей, то одразу жила на широку ногу і діти десь тиждень їли чи не одні солодощі, а потім знову шкребися до мене у ворота.

А я лиш тихо заздрила та питала в Бога:

– Чого моїй Олесі Ти дітей не дав, вона б з них пилинки здувала, а цій жінці дав, а вона їх і знати не хоче?

Олеся як з міста приїжджала, то могла хлопцям щось і купити з одягу чи й іграшку, пригостити цукерками.

Жаліла їх одним словом.

Аж якось вона приїхала, хлопці й прибігли. Вона роздала їм якісь смаколики і пішла по справах. Отак цілий день ми прокрутилися, то на вулиці, то на городі і вже надвечір вона зібралася їхати останнім автобусом.

Все взяла, а я їй кожного разу нагадую:

– Телефон, ключі, гроші.

Вона взяла гаманець і вирішила вже відкласти на дорогу, аж дрібних нема.

– Мамо, ти в мене дрібні брала?

– Ні, дитино, нащо мені.

– А хто ж взяв?

Ми обоє подумали про одне і те саме.

Кілька днів хлопці до мене не прибігали, а я й не запрошувала. Отак поступово вони й віддалилися. Я їм нічого за пропажу не казала, а Олеся більше не купувала їм нічого, як приїздила з міста.

Час йшов, хлопці росли, а Надька все хилилася, але оковиту не розлюбила. Я не здивована, що хлопці їй не лише бігали в магазин, а перебрали собі моду не спати до ночі.

Не знаю на які гроші вони роздобули собі мотоцикл, але їхали вони на ньому і не впоралися з керуванням.

Надька аж тоді взялася за голову, але вже було пізно. Скажу вам, що на кілька місяців для моїх вух був спокій, вона те й робила, що ходила на цвинтар та там допізна сиділа.

А чим їй ще зайнятися, коли біля хати ні курки, ні кроля, ні городу – все тільки гульки.

Але не надовго її стало. Виявилося, що в тій пригоді був винен ще один автомобіль і той чоловік заплатив Надії аби та не подавала до суду.

І знову почалося.

Я, як іду до свого чоловіка на цвинтар, то й на хлопців загляну, помолюся, бо он яке життя, ще бур’яни трохи пополю і все своє думаю: невже ніякі закони не діють? Як оте, що посієш – те й пожнеш? Я ж сіяла в них добре, а вони чим відплатили? Чим вони моїй Олесі відплатили за її добро?

Та сама Надія, яка трохи одумалася, а далі знову за своє – коли її чекає наслідок своїх вчинків?

А ти все життя не робиш зла, ходиш в церкву, а тобі Бог не дає роду… Як це отак?

You cannot copy content of this page