Мирослава вже хвилин десять стояла перед викладкою вермішелі швидкого приготування. Скільки разів буває в цьому магазині, а от викладку бачить вперше. Чи вперше звернула на неї увагу? Вирішила купити одну. Касирка якось дивно на неї подивилася, типу, пані, ви молодість вирішили згадати? Хто ж таке їсть при здоровому глузді?
І справді, вирішила згадати молодість. Скільки вони її переїли і не перерахувати – на сніданок, обід і вечерю. Зате фігури були точені. Усміхається сама собі. А що ще мали готувати, коли кухня мала чотири камфори і вони були не робочі. Якщо й гріли, то хіба душу спогадом про мамині борщі. Єдина робоча була або в іншому блоці або іншому поверсі. Тому завжди під руками був кип’ятильник і найшвидша їжа, від якої переставало бурчати в животі. Кип’ятильником нагрівали воду, щоб помитися в пластиковій милниці. Тоді, як в ванній на всю плодилися миші… Та яка ж то була ванна – вузенький квадратик, в якому помішалося дно душу і місце для тапочок.
Зате обставини їх, двох абсолютно різних дівчат, згуртувала. Вони разом знаходили вихід зі складних побутових обставин – по черзі били мишей, що шастали під ковриком на стіні, мили посуд і пильнували аби вихователька не знайшла у них електричну плитку, бо тоді б або забрали, або треба було щось їй «подарувати». Чергували біля телефону, коли мав дзвонити хтось з хлопців, бігали на побачення і просили впустити їх після одинадцятої. Вони були, наче, сестри.
Думки приводять Мирославу в реальність якій вона не має ні номеру телефону Олесі, не має її в друзях в соціальній мережі. Вони вже роки, як не спілкуються. Аж здивувалася. Зайшла на свою сторінку і почала переглядати профілі своїх одногрупниць – мало кого нема, є й такі, яких тоді терпіти не могла, навіть, до тепер це чітко пам’ятає. А її нема.
Дивно, як легко розкидуватися друзями тоді, коли все життя попереду і вважаєш, що вони траплятимуться на кожному кроці – вірні і віддані, всерозуміючі. А тоді опиняєшся в компанії кота, якого важко назвати другом, хіба повелителем. На цій думці відволікається на пухнастого рижика і обіймає його. Вирішує написати спільній знайомій, щоб якось знайти Олесин контакт.
Через кілька днів вона мала телефон подруги і не могла наважитися подзвонити. Вона впевнена, що причиною для сварки стала якась дрібниця, бо вона б запам’ятала щось поза межами моралі. Але ця сварка була надто сильна, раз вона не запросила її на власне весілля, яке було на четвертому курсі.
Мирослава постає перед вибором побавити цікавість чи відкрити свою чорну суть, яку вона успішно витісняє двадцять років. Ризикує.
– Алло, Олеся?, – питає несміло.
– Так, а хто це?, – насторожений знайомий голос.
– Це Мирослава Злепко, ми вчилися жили з тобою в одній кімнаті в гуртожитку, – наводить найточніші факти вона.
На тому боці пауза.
– Мирославо, скільки років!, – чи чується в голосі радість?
– І не кажи. Доля нас розвела надовго. Я чого телефоную. Ти будеш сміятися чи обурюватися, але я не пам’ятаю, чому ми на стільки років перестали одна з одною спілкуватися?
– Справі не пам’ятаєш? А тоді це для мене було просто неймовірно страшним, – сміється Олеся.
В Мирослави відлягає від серця, бо раз така реакція, то не може вона бути страшною людиною.
– Ти обговорювала з дівчатами мого Петра, мого нареченого, пам’ятаєш? Сказала, що такого страшного треба ще пошукати. Як мене це тоді обурило. Він був найдобрішою і найкращою людиною в світі. Був моїм коханням, а ти не просто це сказала, ти сказала це позаочі, ще й сміялася з того.
– Щось пригадую, – Мирослава морщиться, – Але не пригадую аби мене це смішило, радше обурювало. Я була впевнена, що ти заслуговуєш кращого.
– То чому ти мені це тоді не сказала?
– Не знаю. Не хотіла образити? Раз ти до тепер це пам’ятаєш, значить, це для тебе ще важливо?
– Не думаю, що так як тоді… Може, якось зустрінемося і все обговоримо?
– З радістю!, – радіє Мирослава, здається в неї буде нова стара подруга.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото – ілюстративне(pexels).
