— Олеже, ти ж обіцяв, що залишиш нам із дітьми квартиру, а тепер вимагаєш продати її й віддати тобі 50% — це ж два мільйони гривень! — я ледве стримую гнів, дивлячись на колишнього чоловіка. Він каже, що йому терміново потрібні гроші, а я розумію: наша сім’я зруйнована не лише його зрадою, а й жадібністю, і попереду багато випробувань. Що ж буде далі?
Я уже звикла до гучних закидів Олега, мого колишнього чоловіка. Сьогодні він знову зателефонував, каже, що я мушу продати нашу спільну квартиру в передмісті Києва, куплену ще в шлюбі.
— Що ти мені торочиш? Усе зрозуміло! — гримів його голос, аж посуд у шафі дзенькав. — Я ще пів року тому сказав: продавай квартиру! Чому досі немає покупців? Або ти ціну підняла до небес, або навмисне гальмуєш продаж. У чому справа, люба?
— Я тобі не люба, — холодно відрізала я.
— Та не чіпляйся до слів! Чому ти досі тягнеш? Ми ж домовлялися! — Олег підвищував голос. Йому терміново потрібні були кошти, а я місяцями повторювала одне: квартира не продається.
Тим часом його нова співмешканка, Юлія, не давала йому спокою.
— Олеже, коли ти купиш мені машину? Обіцяв же! — докоряла вона. — Ти живеш у моїй квартирі в Дарниці, не платиш за оренду. Міг би зробити мені подарунок на знак наших стосунків. І ремонт у квартирі пора починати. Ти ж маєш внести свій вклад, правда?
Юлія поправила легкий домашній халат і подивилася на Олега з легкою образою.
— Юлечко, я ж обіцяв. Буде в тебе машина, сонечко. І ремонт буде. Треба лише трохи зачекати, — умовляв її Олег.
— Олеже, я це чую не вперше. Мені здається, твоя колишня просто водить тебе за ніс. Як це — живе в твоїй квартирі й не віддає гроші? — обурювалася Юлія. — Не може продати — нехай віддає половину вартості, і все!
— Юлечко, це наша спільна квартира. Вона має право там жити, поки продає. Давай ще трохи зачекаємо, — відповідав Олег, хоча й сам розумів, що щось тут не так.
Йдучи з сім’ї, він поставив мені умову: не претендуватиме на інше спільне майно, якщо я швидко продам квартиру й віддам йому половину грошей.
— Мені не потрібні меблі, техніка, одяг — забирай собі. І машину теж, — мав на увазі стару “Таврію”, на якій я возила дітей до школи й на гуртки, сказав Олег, покидаючи нас. — Головне — продай квартиру й поділи гроші.
Я, ледве оговтавшись від зради, мусила тепер вирішувати житлове питання. Зі мною залишилися двоє дітей — восьмирічна Софія та десятирічний Артем.
Я не розуміла, чому ми втрьох маємо виїжджати з двокімнатної квартири, продавати її й купувати на половину виручених грошей хіба що кімнату в гуртожитку. Це несправедливо й неправильно.
Порадившись із подругою-юристкою, я трохи заспокоїлася. З’ясувалося, що правда на моєму боці, і квартиру я продавати не буду.
Олег дзвонив двічі на тиждень, питаючи про продаж. Я відповідала, що процес іде, адже оголошення висіло на OLX. Люди телефонували, але я всім казала, що квартира в поганому стані, називаючи ціну в півтора раза вищу за ринкову.
— Та ви що? Так ви її ніколи не продадите! На ринку повно квартир із ремонтом і дешевших! — обурювалися покупці.
— Не хочете — не купуйте. Я ж не змушую, — спокійно відповідала я, заспокоюючи себе, що чиню правильно.
— Обійдеться твій Олег! — обурювалася моя подруга Олена. — Хоче і молоду кохану, і гроші на тарілочці! Не забагато?
— Він давно не мій, — відповідала я.
— От саме! Кинув сім’ю, а ще сміє щось чекати. Сам у шоколаді, а ти з дітьми виживай як хочеш? — не вгавала Олена.
— Лено, забудь про нього. На роботі юристка Оксана все пояснила, як діяти. Ми ще відстоїмо за свої права.
— Як забути? Ти бачила, яким він виявився? Удавав люблячого тата й чоловіка, а тепер ні ти, ні діти йому не потрібні. Ще й без житла нормального хоче вас залишити! — обурювалася подруга.
— Не залишить, — спокійно відповіла я.
— Та як? Йому ж подавай гроші за половину квартири! А він подумав, що ти з дітьми купиш на решту? — не вгавала Олена.
— Олено, годі. Ось, подивись, який пиріг із вишнями я спекла! Ходімо чай пити. Софійко, Артеме, йдіть на пиріг! — гукнула я.
— О, це ми любимо! — усміхаючись, відповіла Олена. — Дітки, налітайте на смакоту!
Сьогодні я вирішила сказати Олегу, що квартиру продавати не буду. Досить тягнути.
— Ти даремно розходився, Олеже. Квартиру я не продала й не продаватиму.
— Як це — не продаватимеш? Ти що? Ми ж домовлялися! — він не вірив своїм вухам. — Я так і знав, що щось крутиш!
— Ми ні про що не домовлялися. Це ти сам так вирішив. А я вирішила інакше. Зберігаю квартиру для наших дітей, на яких тобі одного дня стало байдуже, — спокійно продовжувала я.
— Та годі! Те, що я тебе розлюбив, не означає, що мені байдужі діти. Я плачу аліменти? Плачу! Що ще треба? А на половину квартири я маю право! За законом! — Олег нервував, підвищуючи тон.
— І справді, що ще треба дітям, крім тих копійок, які ти переказуєш? Молодець, гарно влаштувався! — іронізувала я.
— Не ухиляйся від теми! Не хочеш продавати — викупи мою частку. Тільки не тягни! Я пів року чекаю.
— Викупити? А на що? — здивовано перепитала я, хоча чекала такої пропозиції.
— Візьми кредит, зароби, попроси в батьків. Мені байдуже, де ти візьмеш гроші! Мені потрібні кошти, і терміново! — не вгавав він.
— Ти серйозно думаєш, що я продам квартиру, залишу дітей без житла, щоб ти витратив гроші на свою нову подружку? — усміхнулася я.
— А куди ти дінешся? І тебе не має хвилювати, на що я витрачу свої гроші.
— Розчарую тебе. При купівлі квартири п’ять років тому ми використали гроші з продажу моєї дошлюбної квартири, плюс, мама додала моя. Пам’ятаєш?
— І що з того? — буркнув Олег.
— Ось і все. Забудь про цю ідею. Хочеш — повертайся сюди, але навряд чи тобі сподобається жити там, де тебе зневажають, включно з твоїми дітьми.
— Що ти кажеш таке? Я знаю, що половина квартири — моя! — не вгавав Олег.
— Ти погано знаєш, Олеже. Порадься з юристом, перш ніж чекати неможливого.
— Тоді ділитимемо все! До останньої ложки! Машину, техніку, меблі — все!
— Будь ласка. З чого почнемо? З ложок чи чашок? — я була готова до такого повороту.
— Тато, чого ти так розходився? Ти занедужав? — із кімнати вийшла Софія, яка робила уроки.
— Я ще повернуся! Усе з’ясую! — не міг повірити Олег.
— Чекатимемо, — відповіла я. — Але краще тобі не повертатися.
Олег пішов. І більше не турбував мене щодо квартири. Але з певного моменту перестав платити аліменти. Як я дізналася, він змінив роботу.
Я давно зрозуміла, що пов’язала життя з непорядною людиною. Нехай це буде на його совісті.
А Юлія невдовзі вигнала Олега, так і не дочекавшись нової машини.
Якщо Олег у моєму житті більше не з’являлвся, то його мама мала до нас неабияке діло. Після розлучення колишня свекруха найняла величезний бус і приїхала під наші двері “забирати своє”.
Якщо судити із розмірів транспорту то “свого” у нашому домі в свекрухи було дуже багато, навіть більше ніж ми мали. Двері я матері колишнього не відкрила, звісно.
Та світлана Ігорівна не збиралась відступати. Жінка, що мала трикімнатну квартиру в центрі, хорошу пенсію і ще одну квартиру здавала в оренду, хотіла будь-що відстояти те, “що належало їм”.
За годину вона влаштувала справжній концерт. Спочатку викликала одну службу, потім ще одну і ще. Усім плакалась і розповідала, яка ж не хороша колишня невістка: мало того що її син пішов із сім’ї, так тепер я ще й не хочу ділити те, що ми нажили.
Нічого вона не досягла, так і поїхала поночі залишивши на прощання купу “теплих” слів мені і своїм онукам.
Згадую той час і смішно мені і сльози на очі. Цікаво, о мені так пощастило, чи ще у когось процес розлучення перетворився на от таку виставу.
Головна картинка ілюстративна.
