— Олеже, це мої заощадження, я їх сама заробила! — вигукнула я, намагаючись пояснити чоловіку все.
Його очі блищали від роздратування, а голос був геть чужим:
— Та скільки пояснювати тобі: гроші потрібна на вчора. А щодо пальто? Тимчасово одягай речі моєї попередньої дружини, вони ще в шафі. Я дозволяю тобі жити тут, я утримую нашу сім’ю, тож і грошима я повинен розпоряджатись.
— Тобто? Ми ж сім’я. Я теж маю право вирішувати! — мій голос тремтів, але я не відступала, відчуваючи, як сльози підступають зрадницьки від обурення.
— Ти узагалі мені про сім’ю не кажи! Що ти знаєш? — мовив він холодно.
Раптом двері кімнати відчинилися, і на порозі з’явилася Марія Петрівна, його мати. Її обличчя було блідим від почутого, а очі — повні обурення.
— Олеже! Як ти смієш так поводитися в моєму домі?
Він повернувся до неї здивовано:
— Мамо, не втручайся, це наші справи!
— Це стосується й мене, коли я бачу таке неподобство! — відрізала вона. — Я не для того тебе виховувала, щоб ти перетворювався на такого чоловіка!
Повисла напружена пауза. Олег вийшов із кімнати голосно грюкнувши дверима, свекруха сіла на диван знесилено: “Я не знаю, що тобі сказати. Пробач його, він не такий”
Мене звуть Анна, і з дитинства я відчувала себе невидимкою серед інших. Моя мама часто порівнювала мене з сусідськими дівчатками, кажучи: “Дивись, як вони веселі й упевнені! А ти завжди ховаєшся в кутку, ніби сіра мишка. Хто ж зверне увагу на таку тихоню?”
Ці слова глибоко закарбувалися в мені, роблячи кожен погляд у дзеркало випробуванням. Я була стрункою дівчиною з хвилястим русявим волоссям і очима кольору весняного неба, але бачила лише уявні вади: надто бліду шкіру, неідеальну зачіску, звичайну статуру. Ця невпевненість супроводжувала мене скрізь, аж поки не з’явився Олег.
Ми познайомилися в маленькій кав’ярні на околиці міста. Я сиділа за столиком, переглядаючи нотатки для роботи, коли він підійшов і запитав:
— Вибачте, цей стілець вільний? Тут так людно, а я шукаю спокійне місце для кави.
Я підняла очі й побачила чоловіка з упевненою посмішкою, міцної статури, з коротким темним волоссям. Його голос звучав спокійно, ніби він завжди знав, що сказати.
— Звичайно, сідайте, — відповіла я тихо, відчуваючи, як щоки червоніють.
Ми розговорилися. Він розповів, що працює інженером на заводі, любить подорожі й має великий будинок з матір’ю. Я поділилася, що працюю редакторкою в невеликому видавництві, люблю читати книжки й мрію про спокійне життя. Розмова текла легко, і вперше я відчула, що хтось справді слухає мене.
Через кілька тижнів ми зустрічалися регулярно. Одного вечора, гуляючи парком, Олег зупинився й узяв мою руку:
— Анно, мені здається, нам час жити разом. У мене просторий дім, мама тебе полюбить. Навіщо витрачати гроші на оренду твоєї маленької квартири?
Я вагалася. Все йшло так швидко, але ідея стати частиною родини, де мене приймуть, вабила.
— А твоя мама не заперечуватиме? — запитала я, дивлячись йому в очі.
— Марія Петрівна вже про тебе чула й у захваті, — запевнив він. — Вона завжди мріяла про доньку.
Я погодилася, і незабаром ми одружилися. Переїзд до його дому здавався початком казки. Марія Петрівна зустрічала мене з теплотою: “Ласкаво просимо, доню! Тут тобі завжди буде затишно.”
Вона ніколи не дорікала, завжди знаходила добре слово, готувала смачні обіди. Вперше я відчула, що таке справжня материнська турбота.
Проведені разом місяці були щасливими. Ми гуляли, дивилися фільми, планували майбутнє. Олег був уважним: “Анно, ти виглядаєш чудово сьогодні. Давай купимо тобі нову сукню?” Я відповідала: “Дякую, коханий, але мені й так добре з тобою.”
Але поступово все змінилося. Спочатку дрібниці: він дратувався, якщо я запізнювалася з роботи, запитував про колег. Одного вечора за вечерею я розповідала про новий проєкт у видавництві.
— Сьогоднішня нарада була такою жвавою. Творчі люди, які бачать усе по-своєму. Ох і атмосфера ж панувала! — сказала я, посміхаючись
Олег нахмурився: “Навіщо тобі ця робота? Я заробляю достатньо. Жінка повинна дбати про дім, а не бігати по офісах.”
Я здивувалася: “Але Олег, мені подобається моя робота. Там я відчуваю себе корисною, і заробіток не завадить. Ми могли б відкладати на відпустку.”
Він відмахнувся: “Думаєш, я не впораюся сам? Чи тобі просто подобається спілкуватися з тими чоловіками в офісі?”
— Що ти кажеш? Це ж колеги! — заперечила я.
— Бачу, як ти вранці чепуришся, ніби на побачення, а не на правку текстів, — буркнув він.
Я замовкла, не бажаючи загострювати. Але тиск зростав. Він наполягав: “Звільняйся, Анно. Твоя робота — марнування часу.” Я трималася, бо офіс був моїм острівцем незалежності.
Якось я побачила повідомлення на його телефоні. Він пішов у ванну, а екран спалахнув: “Вчора було незабутньо. Коли повторимо?” Від жінки, імені якої я не знала.
Коли він повернувся, я наважилася:
— Олеже, нам треба поговорити. Я випадково побачила повідомлення на твоєму телефоні.
Він спалахнув: “Ти рилася в моїх речах? Як ти смієш шпигувати?”
— Ні, екран сам увімкнувся! — захищалася я.
— Ти завжди все вигадуєш! Може, це від клієнтки по роботі! — крикнув він.
— Від жінки про “незабутньо”? — запитала я тихо.
— Ти мене ображаєш своїми підозрами! — він вийшов, грюкнувши дверима.
Фотографія з нашого весілля впала зі стіни, скло тріснуло. Це було символом наших стосунків.
Місяці минали, я продовжувала працювати, відкладаючи гроші. Моє старе пальто зносилося, тож я почала збирати на нове. Хотіла неабияке а те, про яке мріяла вже давно. Індивідуальний пошив. Класичне, стримане, таке в яких ходили ще на початку 30-х років. Класика і шарм. Це був мій крок до самостійності.
Того вечора, коли я перераховувала відкладені гроші, увійшов Олег.
— Що це? — запитав він, наближаючись.
— Мої заощадження на нове пальто, — відповіла я.
Він спожвавішав: “Прекрасно. Я мушу повернути 25 тисяч боргу. А пальто? Візьми тимчасово речі моєї попередньої, вони в коморі.”
Я відмовила, і ось тоді стався той діалог, з якого я почала. Після втручання Марії Петрівни я зрозуміла: досить. Я зібрала речі й пішла.
Він стояв біля дверей: “Куди ти? Думаєш, тобі буде краще одній?”
— Так, іду. Краще одна, ніж з тим, хто мене не поважає, — відповіла я спокійно.
— Ну й іди, знайду кращу! — кинув він.
Я вийшла в холодний вечір, відчуваючи полегшення. Спершу жила в подруги, потім орендувала невелику квартиру не далеко від роботи.
Марія Петрівна дзвонила: “Анно, як ти? Може, допомогти? Я шкодую за сина.”
— Дякую, але я впораюся, — відповідала я. — Ваша підтримка багато значить.
Я подала на розлучення, Олег не заперечував. Коли документи про розлучення були підписані, я вдихнула. Вперше за довгий час відчула свободу. Невелику орендовану квартиру я облаштовувала повільно, але з любов’ю. Свіжі квіти у вазі на столі, улюблені книги на полиці й запах кави зранку стали моїми маленькими перемогами.
І найбільшою з них було пальто. Я зібрала всі заощадження й пішла до майстрині, яка спеціалізувалася на індивідуальному пошитті. Вона уважно слухала мої побажання, міряла тканини, радила фасон.
Я обрала класичний крій — прямий силует, довжина до середини литки, широкий пояс. Колір — глибокий смарагдовий, бо я завжди мріяла про щось особливе, не таке, як у всіх.
Коли нарешті отримала його, серце калатало, як у дівчинки. Я вдягнула пальто й побачила у дзеркалі зовсім іншу себе: впевнену, красиву, гідну. Це була не просто річ, а символ мого нового життя.
Я йшла вулицею, і мені здавалося, що навіть холодний вітер перестав кусати щоки. Люди озиралися, а я ловила їхні захоплені погляди й усмішки. Я не просто відчувала себе королевою. Я нею була.
Одного дня, коли поверталася з роботи, біля кав’ярні на розі я зустріла його. Олег стояв, тримаючи за руку дівчину у світлому пуховику. Вона сміялася, а він, побачивши мене, завмер. Його погляд ковзнув по моєму пальту, затримався на моїй усмішці.
— Анно, — заговорив він першим, — гарно виглядаєш. І пальто непогане. Гарно гріє у твоїй порожній квартирі?
Його слова мали образити, та я лише посміхнулася.
— Річ не в пальті й не в квартирі, Олеже, — відповіла я спокійно. — І знаєш, те, що ти досі цього не розумієш, ще раз підтверджує: я зробила правильний вибір.
Його обличчя спалахнуло, але він нічого не сказав. Дівчина подивилася на нього здивовано, ніби вперше побачила. Я ж просто пішла далі, тримаючи голову високо.
Вітер грав полами мого пальта, а я відчувала, що кожен крок — упевнений і мій власний.
Іноді потрібно відпустити минуле, аби у майбутньому бути щасливою. І справа зовсім не в пальті.
Хіба ж не так?
Головна картинка ілюстратвина.
