Коли ми з чоловіком Левком повернулися й побачили, на що перетворився наш дім, я ледь не втратила дар мови. У нашій затишній альтанці, де зазвичай збиралися тільки найближчі друзі, тепер сиділа ціла компанія невідомих осіб і голосно щось святкувала під гучні мелодії.
Довкола лежали купи мотлоху — пакети, пляшки, бляшанки, а на клумбах валялися недопалки. Найбільше хвилювало питання: де ж Віра, моя зовиця? Саме вона мала доглядати за домом, поки ми з Левком були у відпустці.
За кілька днів до цього ще одна річ вивела мене з рівноваги. Це сталося, коли моя свекруха, Галина Миколаївна, покликала мене на відверту розмову. Вона обережно взяла мене за руку, і було помітно, що їй якось незручно.
— Олю, — почала вона, — а в твоєму офісі випадково нема якогось вільного місця для молодої дівчини? Дівчина дуже моторна, розумна.
Я мимоволі уявила, як усі ці «моторна» й «розумна» виглядали б у резюме, й посміхнулася.
— Чесно кажучи, точно не знаю, — відповіла я. — Начебто бухгалтерія когось шукала чи юридичний відділ. Але хто ця людина? Я її знаю?
Галина Миколаївна густо почервоніла.
— Знаєш, і то прекрасно. Це Віра, моя донька.
Знаючи, що Віра — дівчина з дуже вільними поглядами, я трохи розгубилася. Та свекруха поспішила випередити мої заперечення:
— Вона дуже хороша, я вже сказала — моторна. Їй конче потрібна робота, ось я й прошу за неї.
— Розумію, — кивнула я. — Але ж у неї немає профільної освіти, правда ж? Вона не бухгалтер, не юрист, навіть не офіс-менеджер.
— Та де там, — зітхнула Галина Миколаївна. — Вона швачка за дипломом, але шити зовсім не вміє.
— Ну. Тоді, може, спробує працювати продавчинею в супермаркеті?
— Вже пробувала, — свекруха махнула рукою. — Її звільнили – сиділа за касою в телефоні. Не склалося.
— Якщо така справа, то навіть не знаю, чим можу допомогти. Я дізнаюся про вакансії, але нічого не обіцяю.
— Ой, дякую, Олесю, — ледь не зі сльозами промовила свекруха. — Ми з батьком уже не маємо сил постійно витягувати цю дівчину з халеп.
Віра, молодша сестра мого чоловіка, справді була непересічною особистістю. Їй 25, а цікавили її насамперед вечірки, ефектний одяг і віртуальне життя в соцмережах. Певно, вона б хотіла з’явитися в офісі так, ніби то подіум. Ні тривала робота, ні «нудні» обов’язки — не для неї.
Коли ми святкували з Левком нашу річницю весілля (сьомий рік, так звану «мідну» річницю), Віра теж завітала з гостинцями — точніше, з гучною музикою і тортом.
Відпочиваючи на галявині біля мангалу, вона жартома називала себе «зіркою», а на нашого сина, Петрика, зреагувала лише тоді, коли той захникав.
— Олю, заспокой свого синочка, він мені слухати музику заважає, — буркнула вона. — Я ж тут уся така в настрої!
Я лише зітхнула. «Ну і як із такою натурою в офісі працювати?» — подумала я.
Після тих вихідних, надумавши з Левком податися на тиждень в гори, ми геть забули про Віру. Але раптом зрозуміли, що нема кому доглянути за нашою кішкою Бусею і вівчаркою Адою.
— Схоже, доведеться просити когось із близьких, — озвався Левко.
— Може, твої батьки? — припустила я.
— Вони нині зайняті, — чоловік знизав плечима. — О, якраз Віра телефонує!
Виявилося, що її знову «образили» батьки, проханням знайти постійну роботу або вже з’їжджати з дому. Тож Левко миттю запропонував їй пересидіти в нас тиждень, доглядаючи тварин. Вона погодилася без заперечень.
Наступного ранку Віра прибула з валізою, вислухала інструкції, отримала пароль від Wi-Fi і залишилася «господарювати». Ми ж гайнули в гори, сподіваючись на спокійний відпочинок.
Перші дні справді були чудові: чудові краєвиди, похід в ліс, жодних турбот. Віра щовечора телефонувала з короткими звітами та показувала чотирилапих на відеозв’язку.
Однак на четвертий день відпустки наш Петрик занедужав, і ми вирішили негайно повертатися додому. Під’їжджаючи до брами, ми відчули запах диму та почули голосну музику.
У дворі стояв шум, який здавався справжнім фестивалем. Якась компанія невідомих хлопців та дівчат смажила щось на вогні. Всюди розкидані пляшки і одноразова посуд. Замість того щоб зустріти нас, Віра була десь у будинку.
— Ви хто? — суворо гримнув Левко. — Де Віра?
— Вона пішла на кухню, — відповів один із незнайомців. — Сказала, принесе ще напої.
Я в кілька стрибків подолала купи пакунків і влетіла в коридор. Віра стояла біля холодильника з розгубленим виглядом.
— Олю? Я й не знала, що ви так швидко повернетеся! — пробелькотіла вона.
— Із Петриком не добре, мусили приїхати раніше, — випалила я. — А тут. Хто ці люди, Віро? Що ви влаштували в нашому домі?
Замість відповіді вона безпорадно опустила очі до підлоги. І тут я помітила наш великий телевізор, знятий зі стіни й кинутий на підлогу. Вочевидь, його «випадково» скинули. Мені сил ледве вистачило стриматися.
Левко, не чекаючи пояснень, виставив гучну компанію за хвіртку, перед тим гарненько попросивши за собою прибрати. Про компенсацію за пошкоджений телевізор вони теж почули від чоловіка не надто люб’язне, але чітке прохання.
Отак завершилася наша «мідна» річниця. Приємного було мало, зате ми зрозуміли головне: більше ніяких «послуг» від Віри. Бо, як кажуть у народі, від таких гостей — більше мінусів, ніж радості. І наступного разу ми вже точно тричі подумаємо, перш ніж довіряти комусь ключі від нашої оселі.
Головна картинка ілюстративна.
