Зошит у лінійку на двісті аркушів лежав на краю кухонного стола, поруч із тарілкою, де засихала скибка хліба. Оля сиділа на табуретці, підібгавши під себе одну ногу, і ручкою з синьою пастою виводила рівні літери. Останнім часом вона помітила, що пише повільніше, ніж раніше, наче кожне слово вимагало фізичного зусилля.
— Сьогодні знову прокинулася о п’ятій, — вголос промовила вона, записуючи це в зошит. — На вулиці туман, трава зовсім мокра. Дивилася у вікно, поки чайник закипав. Мені здається, що в хаті стало занадто багато місця. Раніше я цього не помічала, а тепер куди не гляну — скрізь порожнеча. Ти просив не плакати, і я тримаюся, чесно. Навіть суп учора зварила, як ти любив, з гречкою.
Вона закрила зошит, поклала зверху ручку і кілька хвилин просто дивилася на глянцеву обкладинку з зображенням якихось чужих міських багатоповерхівок. На кухні гудів старий холодильник, час від часу здригаючись у кутку. Цей звук раніше дратував її, а тепер став чи не єдиною ознакою того, що навколо щось відбувається.
Оля піднялася, підійшла до мийки, сполоснула чашку і витерла руки рушником із вишитими півнями, який ще її мати купувала на базарі. Потрібно було йти на город. Літо не чекало, бур’яни після дощів росли швидше, ніж вона встигала їх виривати. Жінка взула старі гумові капці, зв’язала волосся простою резинкою і вийшла на ґанок.
Надворі сонце вже піднімалося над сусідською клунею. Повітря було густим і гарячим. Оля взяла сапку, що стояла під стіною, і пішла між грядками картоплі. Земля була сухою зверху, але під низом ще тримала вологу. Вона почала мірно бити металевим лезом по сухій кірці, зрізаючи лободу та пирій. Камінці злегка цокали об сапку.
З-за паркану почувся шурхіт. Це сусідка, тітка Віра, виганяла корову на пасовище. Вона зупинилася біля перелазу, сперлася на дерев’яний стовпчик і заглядала на город.
— Олю, ти б відпочила трохи, — гукнула сусідка, поправляючи хустку. — З самого ранку на ногах. Я дивилася, ти ще на світанку біля хати ходила.
— Та треба доробити, тітко Віро, — відгукнулася Оля, не випускаючи сапки з рук. — Поки не спекотно. Потім у хату піду, там прохолодніше.
— Ну дивись, — зітхнула стара. — Ти заходь увечері, я молока свіжого надою. Тобі треба їсти нормально, а то зовсім змарніла, одні очі залишилися.
— Дякую, я зайду, — відповіла Оля, хоча знала, що нікуди не піде.
Вона знову повернулася до роботи. Руки вже починали боліти від одноманітних рухів, на долонях набрякали мозолі.
Але ця фізична втома приносила якесь дивне полегшення. Коли тіло боліло від праці, в голові ставало трохи тихіше.
Три місяці минуло з того дня, як Андрія не стало. Три місяці Оля жила в якомусь дивному автоматичному режимі: прокинутися, заварити чай, піти на город, погодувати курей, посидіти на дивані, лягти спати.
Вона часто ловила себе на тому, що чекає на його повернення. Особливо ввечері, коли сонце сідало за ліс, і тіні від дерев ставали довгими. Їй здавалося, що ось зараз рипне хвіртка, зашурхотить гравій під його важкими черевиками, і він зайде до хати, тримаючи в руках якусь чергову залізяку, яку знайшов у майстерні.
Оля зайшла до хати, коли сонце вже стояло в зеніті. У кімнаті панувала приємна прохолода, але повітря здавалося нерухомим. На ліжку лежало покривало, яке вони вибирали разом у районному центрі. Вона підійшла до шафи, відчинила двері. Там, на вішалках, усе ще висів його одяг. Синя робоча куртка, кілька сорочок, вихідні штани. Вона провела рукою по тканині однієї з сорочок, відчуваючи пальцями жорсткий комірець. Вона зняла її з вішалки, притисла до себе і сіла на край ліжка.
Пам’ять знову повернула її на три роки назад, у той день, коли вона вперше приїхала в це село. Вона тоді щойно закінчила навчання і приїхала сюди працювати в сільській раді, допомагати з документами та архівом. Було літо, таке ж спекотне, як і зараз.
Того дня Оля йшла з роботи додому повз шкільний стадіон. Там якраз косили траву. Хлопець у старій запраній футболці впевнено рухався вздовж паркану. Трава під його косою лягала рівними рядами. Оля зупинилася на хвилину, щоб просто почекати, поки він звільнить прохід, бо вузька стежка йшла впритул до його ділянки.
Він помітив її не одразу. Зупинився, дістав шматок бруска з кишені й почав правити лезо. Звук був гучним і ритмічним.
— Доброго дня! — голосно крикнула Оля, сподіваючись, що він почує і відійде трохи вбік, щоб вона могла пройти, не боячись потрапити під гарячу руку.
Хлопець не поворухнувся. Він продовжував точити косу, дивлячись кудись собі під ноги.
Оля підійшла ближче до дерев’яного паркану і крикнула ще голосніше:
— Перепрошую, ви не могли б на хвилину зупинитися? Мені пройти треба!
Жодної реакції. Вона вже збиралася розвернутися і піти в обхід через іншу вулицю, як раптом з-за куща малини виліз сусідський хлопчик Денис, який крутив у руках зламану пластмасову машинку.
— Він вас не чує, — сказав малий, витираючи ніс рукавом. — Це Андрій. Він зовсім нічого не чує і не говорить.
Оля розгублено зупинилася. Їй стало ніяково за свій крик і за те, що вона роздратувалася. Вона подивилася на хлопця іншими очима. Він якраз закінчив гострити косу, витер чоло рукою і повернувся в її бік. Побачивши дівчину, яка стояла біля паркану, Андрій на мить завмер. Потім його обличчя посвітлішало, він щиро посміхнувся, приклав праву долоню до грудей у ділянці серця і злегка нахилив голову. Це було так просто і водночас так ввічливо, що Оля мимоволі посміхнулася у відповідь і теж кивнула.
Ця зустріч змінила все. Вона почала частіше ходити тією вулицею. Іноді вони просто кивали один одному, іноді Андрій пригощав її яблуками зі свого саду, просто протягуючи їх через паркан. Потім він почав проводжати її після роботи. Вони йшли поруч мовчки, але Олі не було ніяково від цієї тиші. Навпаки, в цій мовчанці було більше спокою, ніж у тисячах розмов, які вона вела щодня на роботі.
Саме тоді вона завела той самий товстий зошит. Спочатку вона писала туди свої думки, які не могла висловити йому словами. Потім почала показувати зошит Андрію. Він читав, посміхався, брав ручку і писав свої відповіді нижче. Його почерк був великим, трохи незграбним, але слова завжди були простими і прямими.
Через рік вони одружилися. Переїхали в хату його батьків, яку Андрій сам майже повністю перебудував. Він був майстром на всі руки: сам перекрив дах, поставив нові вікна, збудував зручну веранду. У них було багато планів. Вони хотіли посадити великий малинник за хатою, поміняти огорожу, купити новий диван у вітальню. Вони жили тихо, не привертаючи до себе зайвої уваги сусідів. Оля навчилася розуміти його жести з півслова. Їй здавалося, що вони розмовляють набагато більше, ніж інші пари в селі.
А потім…
Оля добре пам’ятала кожну деталь того ранку. Андрій снідав яєшнею, поспішав. За ним заїхав сусід Микола на своєму старому вантажному ЗІЛі. Їм потрібно було поїхати до сусіднього села на млин, завезти зерно.
— Скоро буду, — написав Андрій на клаптику паперу, який лежав на столі поруч із цукорницею, і поцілував її в щоку перед виходом.
День ішов як звичайно. Оля попрала білизну, розвісила її на подвір’ї. Ближче до обіду почав накрапати дрібний дощ, який швидко закінчився, залишивши після себе калюжі на дорозі. Вона приготувала вечерю, накрила стіл і сіла чекати.
Годинник показував четверту, потім п’яту, потім шосту вечора. Млин був не так далеко, вони мали б уже повернутися.
Вона ходила від вікна до вікна, переставляла чайник з місця на місце. На душі було неспокійно. Собака в будці раптом почав сильно гавкати, переходячи на якесь дивне скимлення. Оля вибігла на ґанок.
До двору важко дихаючи вбігла дружина Миколи, Тетяна. Її обличчя було блідим, хустка з’їхала набік. Вона впала перед Олею прямо на коліна в грязюку біля порогу і схопила її за спідницю.
— Олю, прости нас, якщо зможеш! — закричала Тетяна, заливаючись слізьми. — Господи, що ж це коїться! Що Микола наробив! Не губи нас, у нас же діти!
Оля відчула, як у неї всередині все захололо. Вона відштовхнула руку Тетяни і вибігла за ворота. На дорозі, біля паркану, сидів сам Микола. Його одяг був заляпаний грязюкою, руки тремтіли так, що він не міг втримати запальничку Він підняв на неї очі, які були абсолютно скляними.
— Я ж не хотів, Олю… — прохрипів Микола, закриваючи обличчя руками. — Ми в багнюці сіли, прямо посеред поля, там калюжа така глибока була. Я йому показав, щоб підштовхнув ззаду. Він вийшов, уперся в борт. Машина важка, зерном гружена. Я газував, газував, наче вискочили. А потім я вирішив трохи назад здати, щоб на рівне стати… Я ж не знав, що він там так і стоїть, обтрушується… Я ж у дзеркало дивився, нічого не видно було через той борт. Я не навмисно, клянуся тобі, я не хотів!
Оля слухала це, і слова Миколи долітали до неї наче через товщу води. Наступні кілька днів пройшли як у тумані.
Похорон, люди, які щось говорили, висловлювали співчуття, тримали її за руки. Вона нікого не бачила і не чула.
У перші тижні після всього, що сталося, Олю спалювала така лють, що вона не могла спати. Вона уявляла, як піде до Миколи, як вискаже йому все, як вимагатиме, щоб його посадили на максимальний термін.
Але потім вона побачила його на вулиці. Микола йшов з магазину, згорбившись, наче постарів на двадцять років. Поруч ішла його дружина і четверо малих дітей, наймолодший з яких ледве тримамся за материну руку. Оля зупинилася, подивилася на цю картину і зрозуміла, що навіть якщо Миколу закриють, це нічого не змінить. Андрій не повернеться. Її хата все одно залишиться порожньою.
Через місяць Микола з сім’єю зібрали речі, продали за безцінь свою хату і виїхали з села кудись у південні області. Оля ні з ким про це не говорила. Сусіди спочатку обговорювали цю подію, а потім якось само собою все затихло. У селі завжди вистачало своїх турбот.
Оля піднялася з ліжка, акуратно склала сорочку Андрія і поклала її назад на полицю. Вона повернулася на кухню, сіла за стіл і знову відкрила зошит на тій сторінці, де Андрій писав їй минулого року, коли вони посварилися через якусь дрібницю на городі.
«Ти тільки не переживай так сильно, — було написано його рукою. — Що б не сталося, ми все одно разом. Я завжди поруч, навіть якщо не можу сказати цього вголос. Просто знай це і все».
Вона провела пальцем по цих рядках. Чорнило в деяких місцях вицвіло, але кожна літера була чіткою.
Надворі вже починало вечоріти. Спека потроху спадала, з боку річки тягнуло прохолодою. Оля закрила зошит, піднялася і почала готувати вечерю. Вона поставила на плиту маленьку каструлю, налила води і насипала туди трохи гречки. Потрібно було жити далі, день за днем, роблячи ту саму звичну домашню роботу, яка тримала її на землі.
