Я добре пам’ятаю той день, коли ми з Дмитром втратили роботу на трикотажній фабриці, де ми гарували останні вісім років. Ми спробували торгувати на ринку побутовою хімією. Купували дешеві пральні порошки, зубні пасти, розставляли все це на хиткому розкладному столику. Але осіння холоднеча й постійна сирість швидко дали про себе знати.
Наша донька Юля якраз закінчувала одинадцятий клас. Попереду були підготовчі курси, випускний вечір, на який вона мріяла купити гарну сукню. Ми розуміли, що наших заощаджень не вистачить навіть на вступний внесок. Саме тоді Дмитро згадав про свого двоюрідного брата, який уже кілька років обживався в передмісті Неаполя. Братова допомога виявилася доречною: він знайшов для Дмитра місце помічника на фермі, де вирощували зелень.
Через пів року, коли настало літо, Дмитро зателефонував і сказав, що господар шукає жінку на збір томатів у теплицях. Ми вирішили, що я поїду на кілька місяців. Юлю ми залишили під наглядом моєї сестри Віри. Віра жила на сусідній вулиці, мала своїх двох хлопців, тому пообіцяла, що догляне і за нашою дівчиною.
Робота в теплицях виявилася виснажливою. Спека під пластиковими дахами стояла неймовірна, спина не розгиналася від світанку до заходу сонця. Дмитро працював на іншому кінці господарства, ми бачилися лише пізно ввечері в маленькому вагончику, який ділили з ще однією парою робітників. Але ми терпіли, бо знали, що кожна зароблена копійка йде на майбутнє Юлі.
Все змінилося в середині жовтня. Мені зателефонувала Віра. Її голос у слухавці тремтів від хвилювання й розгубленості:
— Олю, тобі треба терміново їхати додому. Юля зовсім відбилася від рук. Вона не ночує вдома, зв’язалася з якимись новими друзями, на мої зауваження просто зачиняє двері перед носом. Я не справляюся, вона мене не слухає взагалі.
Я відчула, як у мене всередині все стислося. Наступного же ранку я поспіхом зібрала сумку і взяла квиток на найближчий автобус додому. Коли я відчинила двері нашої квартири, Юля сиділа на дивані, втупившись у телефон.
Вона навіть не підвелася, щоб мене обійняти.
— Чого ти приїхала? — буркнула вона, не піднімаючи очей. — Тобі там було погано?
— Я приїхала до тебе, доню, — тихо сказала я, роздягаючись у темному коридорі. — Твоя тітка Віра дуже хвилюється.
— Тітка Віра забагато на себе бере, — різко відповіла Юля й пішла у свою кімнату, голосно гупнувши дверима.
Протягом наступних кількох тижнів мені довелося буквально відвойовувати власну доньку. Я ходила за нею слідом, контролювала кожен її крок, розмовляла, часом плакала, просила схаменутися. Поступово це дало результат. Вона перестала зникати вечорами, знову взялася за підручники, почала готуватися до іспитів. Але мій власний стан ставав дедалі дивнішим. Мене постійно нудило вранці, паморочилося в голові, а звична домашня робота викликала неймовірну втому.
Коли до мене в гості забігла Віра, вона одразу помітила мою блідість:
— Олю, на тобі лиця немає. Ти ходиш, як тінь. Що з тобою коїться?
Я сіла на табуретку біля вікна й закрила обличчя руками.
— Віро, у нас буде дитина. Я привезла цей сюрприз з Італії.
Сестра мало не впустила чашку з чаєм:
— Ти що, серйозно? Олю, тобі ж не двадцять років! Юля випускниця, грошей катма, Дмитро там сам працює, а ти тут збираєшся пелюшки прати?
— А що мені робити? — розплакалася я. — Я не знаю, як сказати про це Дмитрові. Він там чекає, коли ми Юлю в інститут влаштуємо, а тут таке.
— Кажи як є, — зітхнула Віра, притискаючи мене до себе. — Співати від радості він не буде, але діватися нікуди.
Дмитро зустрів цю новину важким, гнітючим мовчанням по телефону. Він довго не говорив нічого, лише зітхав у слухавку.
— Ну що ж, — нарешті вимовив він сухо. — Якщо вже так сталося, то нехай. Може, хоч син буде, помічник. Але ти розумієш, що тепер мені доведеться залишитися тут надовго? Тобі самій доведеться з усім поратися.
— Я впораюся, — пообіцяла я, хоча серце стискалося від тривоги.
Коли народився маленький Павлик, Дмитро приїхав у відпустку. Нам здавалося, що все налагоджується. Він довго тримав сина на руках, розглядав його крихітні пальчики, купував йому дитячі речі, гуляв з ним. Але ця радість тривала лише два тижні. Дмитро знову зібрав велику валізу й поїхав назад до Італії, залишивши мене саму з немовлям і дорослою донькою, яка навіть не приховувала свого роздратування.
Юля вступила на бюджетне відділення в місцевий коледж, але жити залишилася з нами. Кожен плач маленького Павлика викликав у неї шквал емоцій.
— Чому він постійно кричить? — обурювалася вона, заходячи на кухню, де я намагалася однією рукою тримати малюка, а іншою перемішувати суп. — Мені треба вчитися, у мене завтра залік, а в цій хаті неможливо перебувати!
— Юлечко, допоможи мені, будь ласка, потримай його хвилинку, поки я доварю їсти, — просила я втомлено.
— А мене хтось питав, коли ви його планували? — відрізала вона, хапаючи свою сумку. — Сама тепер і бався з ним. Я пішла в бібліотеку, там хоч тихо.
Я зачиняла двері, сідала на стілець посеред кухні й просто плакала під тихий плач сина.
Минув рік. Дмитро почав телефонувати дедалі рідше. Грошові перекази, які раніше приходили регулярно кожного місяця, спочатку зменшилися вдвічі, а потім і зовсім припинилися. На мої запитання він відповідав розпливчасто, скаржився на те, що господар урізав плату, що житло подорожчало. Я вірила б у це й далі, якби не випадковий дзвінок від його двоюрідного брата.
— Олю, ти тільки не гарячкуй, — сказав він тихо, намагаючись підбирати слова. — Але ти повинна знати. Дмитро вже кілька місяців живе з іншою жінкою. Вона теж приїхала на заробітки, вони винаймають окрему кімнату. Він не збирається повертатися.
Я відчула, як земля вислизає з-під ніг. Я одразу ж набрала його номер. Дмитро відповів не одразу, його голос був роздратованим:
— Ну що ще? Я ж казав, що зараз немає грошей.
— Мені не гроші твої потрібні, Дмитре, — прошепотіла я, ледве стримуючи тремтіння в голосі. — Мені брат твій усе розповів. Це правда?
У слухавці зазапала довга пауза. Потім він зітхнув, і його тон став холодним та байдужим:
— Ну і що з того? Так, правда. А що ти хотіла? Я пропонував тобі приїхати до мене, працювати разом. Юля вже доросла, сама б упоралася. А ти вирішила вдома сидіти, дитину захотіла. Подивися на себе, на кого ти схожа? Тобі тільки вдома з каструлями сидіти, а я ще молодий чоловік, я жити хочу.
Я просто натиснула кнопку відбою. Слова застрягли мені в горлі. Я сиділа в темній кімнаті, обхопивши коліна руками.
Коли Юля дізналася про батька, вона не підтримала мене. Навпаки, вона знайшла винною мене:
— Це все через тебе! Батько не витримав твоїх вічних проблем і втік! Він тепер там живе нормально, а ми тут маємо скніти в цих злиднях!
Павлик, який повзав на підлозі з іграшкою, раптом затих, ніби зрозумів, що розмова йде про нього, і притиснувся до моєї ноги.
Цю ніч я не спала. На ранок я підійшла до дзеркала у ванній кімнаті, вмилася холодною водою і сказала собі:
— Досить. Ти сама. У тебе двоє дітей, і ніхто, крім тебе, їм не допоможе.
Я почала діяти швидко й рішуче. Оформила позику під заставу нашої квартири — це був величезний ризик, від якого у Віри волосся ставало дибки. На ці гроші я викупила невеликий кіоск на ринку, але цього разу не з хімією, а з напівфабрикатами власного виробництва. Я сама ліпила пельмені й вареники ночами, а вдень стояла за прилавком.
Нам допомагала Віра, яка забирала Павлика з дитячого садка. Поступово справа почала приносити прибуток. Клієнтам подобалася домашня їжа, з’явилися постійні покупці. Через два роки я змогла повністю виплатити позику банку й навіть найняла двох помічниць на кухню.
Юля тим часом закінчила коледж і знайшла роботу в офісі. Вона почала зустрічатися з хлопцем на ім’я Юрій. Вони швидко з’їхалися, орендували окрему квартиру, але оформляти стосунки не поспішали. Мені це дуже не подобалося, я намагалася поговорити з нею про це, але донька лише відмахувалася:
— Мамо, зараз інші часи. Нам і так добре жити разом. Не лізь у моє життя, будь ласка.
Увесь свій вільний час і сили я віддавала Павликові. Йому скоро мало виповнитися шість років. Я намагалася компенсувати йому відсутність батька всіма можливими способами: найняла репетитора з англійської мови, записала на секцію плавання та малювання. Мені хотілося, щоб у нього було все найкраще, щоб він ніколи не почувався обділеним.
Хлопчик ріс надзвичайно кмітливим і лагідним. Він завжди підбігав до мене після роботи, обіймав своїми маленькими рученятами й розповідав, що нового дізнався за день. Але наше спокійне життя тривало недовго.
Під час однієї з прогулянок у парку Павлик раптом зупинився, зробив кілька невпевнені кроки й впав на траву. Я так сильно злякалася, що навіть не могла згадати номер швидкої допомоги. Нас забрали до міської лікарні. Після багатьох обстежень та консультацій нас викликав лікар у кабінет – потрібне складне лікування та втручання в іноземній клініці.
Я вийшла з кабінету, тримаючись за стіну. Сума, яку назвав лікар, була для мене астрономічною. Навіть якщо я продам свій бізнес і все майно, нам не вистачить і половини. Я сиділа на лавці біля палати, де спав Павлик, і відчувала, як мене огортає повний відчай.
До мене приїхала Віра. Вона тримала мене за руку й тихо говорила:
— Олю, тобі треба забути всі старі образи. Дмитро — його батько. Він стільки років працює за кордоном, у нього мають бути гроші. Подзвони йому, попроси про допомогу.
— Я не маю його номера, Віро, — глухо відповіла я. — І чути про нього нічого не хочу.
— Я знаю, де він, — зітхнула сестра. — Вони зараз в Україні. Приїхали на весілля дочки його нової дружини. Мені кума розповідала, вони збираються святкувати в ресторані «Везувій».
Я не думала ні хвилини. Залишивши Павлика під наглядом Віри, я поїхала за вказаною адресою. Ресторан зустрів мене голосними звуками музики й веселим сміхом. Я помітила Дмитра майже одразу. Він сильно змінився: помітно набрав вагу, його обличчя лисніло, на пальці виблискував масивний золотий перстень, а костюм виглядав дуже дорогим. Він кружляв у швидкому танку з пишно вбраною жінкою.
Я підійшла до краю танцювального майданчика й тихо покликала його. Дмитро зупинився, його очі здивовано округлилися, коли він упізнав мене.
— О, Олю? — гучно вимовив він, так що кілька гостей повернулися в наш бік. — Ти як тут опинилася? Хто тебе сюди впустив?
— Дмитре, нам треба поговорити, — попросила я, намагаючись говорити спокійно, хоча всередині все тремтіло. — Будь ласка, вийдімо на хвилину.
Ми відійшли до кутка біля великих колон. Крізь прочинені двері залу долинав сміх.
— Що тобі треба? — спитав він, склавши руки на грудях. — Грошей прийшла просити? Я чув, ти там свій бізнес відкрила, сама добре заробляєш. А те, що від мене копійки не хотіла брати всі ці роки — то твій вибір був.
— Дмитре, Павлик у лікарні. Йому потрібна термінова допомога за кордоном. Мені не вистачає грошей, дуже велика сума потрібна. Допоможи, будь ласка, він же твій син.
У цей момент до нас підійшла його нова дружина. Вона зневажливо оглянула мене з ніг до голови й різко втрутилася в розмову:
— Дмитре, не слухай її. Вона просто дізналася, що у нас є гроші, і вирішила під цим приводом видурити у тебе їх. Бач, яку історію вигадала! Йди звідси, жінко, не псуй нам свято!
— Як ви можете так говорити? — у мене на очах виступили сльози.
— Охороно! — крикнула жінка, і Дмитро навіть не спробував її зупинити.
Я вибігла на вулицю, задихаючись від сліз. Я повернулася до лікарні й сіла на стілець у довгому, напівтемному коридорі біля дверей відділення. Час ніби зупинився.
Раптом на іншому кінці коридору почулися швидкі кроки. Я підвела голову й побачила Юлю. Вона бігла до мене, її обличчя було мокрим від сліз. Вона підбігла й упала переді мною на коліна, схопивши мої холодні руки:
— Мамочко, мамусю, пробач мені! — ридала вона, притискаючи мої долоні до своїх щік. — Я була такою егоїсткою. Я злилася на батька, а всю провину виміщала на тобі й на Павликові. Мені здавалося, що ти нас покинула, коли поїхала. Я так сильно люблю нашого малого, я не хочу, щоб з ним щось сталося. Пробач мені, якщо зможеш!
Я обійняла її за плечі, і ми вперше за багато років заплакали разом, відкидаючи стіну нерозуміння, що стояла між нами.
Коли ми трохи заспокоїлися, я помітила, що позаду Юлі стоять двоє чоловіків. Одним із них був її хлопець Юрій, а поруч із ним стояв старший чоловік.
— Мамо, познайомся, це батько Юрія, Анатолій Петрович, — тихо сказала Юля, витираючи сльози.
Анатолій Петрович зробив крок уперед і нерішуче протягнув мені щільний паперовий конверт:
— Олю, ми тут усе обговорили. Ось, візьміть це для вашого хлопчика. Тут має вистачити на поїздку та лікування.
Я розгублено подивилася на конверт, потім на нього:
— Що ви… Я не можу це взяти. Це ж величезні гроші, я не знаю, коли зможу повернути вам такий борг. Мій бізнес не приносить так багато одразу.
— І не потрібно повертати, — тепло посміхнувся Юрій, обіймаючи Юлю. — Батько вирішив продати бабусину квартиру на околиці, в якій він жив один. А сам переїде до нас, у нашу велику орендовану квартиру. Місця всім вистачить, ми все одно планували шукати щось більше. Головне зараз — врятувати Павлика.
Завдяки цим грошам ми змогли швидко виїхати. Операція пройшла успішно, лікарі зробили все можливе, і вже за два місяці ми поверталися додому.
В аеропорту нас зустрічав цілий натовп. Там була Віра зі своєю сім’єю, Юля з Юрієм, які тримали великий плакат з написом «Ласкаво просимо додому!», і Анатолій Петрович з великим букетом польових квітів. Павлик, побачивши їх, одразу ж кинувся в обійми до Юлі, яка підхопила його й кружляла по залу очікування.
Я підійшла до Анатолія Петровича:
— Я навіть не знаю, як вам віддячити за все. Ви повернули мені сина. Я обов’язково буду віддавати вам гроші частинами, як тільки зможу.
— Не треба нічого віддавати, Олю, — тихо відповів він, дивлячись мені в очі. — Ви самі — найкращий подарунок.
Анатолій Петрович виявився дуже доброю, спокійною та надійною людиною. Наша дружба швидко переросла в щось більше, і вже восени ми тихо розписалися в місцевому РАЦСі без зайвого галасу. Юля з Юрієм теж вирішили не зволікати й узаконили свої стосунки. Зараз ми всі разом готуємося до великої події — Юля чекає на поповнення в сім’ї, і я незабаром стану бабусею.
Про Дмитра ми більше не чули. Лише один раз, коли Павлик уже пішов до першого класу, на мій телефон надійшов дзвінок з італійського номера.
— Олю, привіт, — пролунав у слухавці знайомий голос. — Я тут подумав… Ну, якось воно тоді негарно вийшло в ресторані. Дружина моя погарячкувала. Як там малий? Може, вам якась допомога потрібна? Я багато грошей не обіцяю, але можу допомогти з квитком чи якимись речами.
Я подивилася на Павлика, який сидів за столом і старанно виводив букви у своєму зошиті, а поруч Анатолій допомагав йому тримати ручку.
— Дякую, Дмитре, але ми вже давно нічого не потребуємо. У нас все добре. Прощавай, — відповіла я й поклала слухавку.
Коли Анатолій помітив мою задумливість, він підійшов ззаду й ніжно поклав руки мені на плечі:
— Ти все ще переживаєш через минуле?
— Ні, — відповіла я, притуляючись до нього. — Я вже давно все відпустила. Важко жити, коли тримаєш у собі старі образи.
