На лавку біля під’їзду сіли дві старенькі — худенька Катерина і огрядна Антоніна, одразу, повз них у під’їзд квапливо прошмигнула молоденька красуня в короткій спідниці, на високих підборах і з великим пакетом у руках.
— Он, дивись, яка пішла. — радісно пожвавішала Катерина, бо нарешті з’явилася тема для розмови. — І як вона тільки ходить на таких підборах? Я б такі копита ніколи в житті не взула. Та ще й із величезними пакунком в руках. Цікаво, що ж було у тому пакеті? Напевно, накупляла собі десь, чогось такого ж відвертого.
— Так, — мрійливо простягла Антоніна. — Погано!
— От і я говорю, погано у молодих з головою. – сказала Катерина.
— Та ні. Погано, коли в магазині можна купити такі туфельки, як у неї, а на мою ногу вони не налазять.
Катерина з подивом подивилася на співрозмовницю, і Антоніна відразу пояснила.
— Я б теж на високих підборах ходила. Та хіба ж на мою ногу тепер такі взуєш?
Катерина миттєво насупила брови.
— І що, ти в молодості, теж такою ж вертихвісткою була?
— Ні, що ти? – сумно видихнула Антоніна. – У наш час дівчатам було не дозволено крутити хвостом. От би, народитися заново, я тоді б так покрутила.
Катерина блиснула на співрозмовницю суворим оком, і осудливо похитала головою.
— Навіщо, невже вони тобі подобаються?
— Хто вони?
— Та нинішні, які на підборах ноги собі ламають.
— Ой, подобаються.
— І що ж у них хорошого?
— Як що? Вони молоді.
— Ну, це і мені подобається. А решта?
– Вони вільні.
– Від чого вільні? Від совісті?
— Від стереотипів.
— Яких ще стереотипів?
— Від стереотипів, що, мовляв, хороших дівчат на високих підборах не буває.
— Звісно, не буває.
— Буває-буває.
У цей момент двері під’їзду знову відчинилися, і з нього вийшла та сама дівчина, але вже без пакета.
Катерина знову провела її поглядом і забурчала:
— Глянь, знову, кудись побігла. Мабуть, за новим вбранням.
— Побігла робити добрі справи, – посміхнулася Антоніна.
— Які ще добрі справи, ти про що?
— Тому що ця дівчина – дуже хороша. Я знаю.
— Знаєш? Та з чого ти взяла?
— А вона мені вчора такий самий пакет із продуктами в квартиру принесла. І подарувала.
— Це з якої такої радості? — Катерина від подиву навіть рота відкрила. – У нас, що, вчора день людей похилого віку був? Начебто ні.
— Та, просто так. Хоч я ні в кого нічого ніколи не просила.
— А це точно та сама дівчина? — Катерина ніяк не могла повірити в почуте.
— Точно. Я ще не осліпла.
— Так. — В очах Катерини з’явилися іскри заздрощів. — І чому мені цікаво, вона саме тобі ці продукти принесла. Чому не комусь іншому, а саме тобі? Ти що, якась особлива?
— Я ж кажу, що не знаю. – Антоніна знизала плечима. — Ця дівчинка сказала мені, що зараз серед молоді, така мода пішла – дарувати доброту людям похилого віку. Просто так.
– Мода?
— Ну так.
— На доброту?
— Ну.
— Не може такого бути! – категорично заявила Катерина. – Мода – це таке слово, яке до доброти жодного стосунку не має. Розумієш, про що я говорю?
— Може, ти й маєш рацію. Однак, як бачиш, такий тренд все ж таки з’явився. Тренд на добрі стосунки. Може, молодь теж за розум взялася?
— Цікаво. — заметушилася Катерина. — Кому вона сьогодні свій пакет принесла?
— Мабуть, тобі.
— Як мені? Я ж тут, з тобою, сиджу. Чому вона повз мене прошмигнула?
— А твій старий вдома?
— Вдома. І що?
— Отже, він цей подарунок і прийняв. Так, напевно, вона все ж таки ходила до вас. Ця дівчина вчора мене запитувала, хто ще з людей похилого віку живе в нашому під’їзді. І я одразу згадала про тебе.
— То чому ж ти досі мовчала?
— Я не мовчу. Я кажу.
— Ну що ти за людина така? – Катерина схопилася з лави. — Мені тут добро до хати принесли, а я сиджу, з тобою прохолоджуюся.
— Ти не прохолоджуєшся. Ти зі мною про молодь розмовляєш, і кажеш, що вона погана.
— Хто таке казав? Я? Та ні ніколи в житті я такого не говорила! Ой ну тебе! Біжу додому, поки мій старий від радості чогось там не накоїв.
Аnisimov. Фото ілюстративне.
