Мені стало прикро, бо не такої реакції я чекала, а хоча б вдячності, що завдяки мені, вона народилася в місті, а не селі.
Так, про мене й не скажеш, що я з села, бо я завжди при зачісці і губи в мене ще не намальовані не були, і розмова моя правильна.
А тоді, коли мені було вісімнадцять, я могла надіятися хіба на те, що буду на фермі все життя працювати…
Але я добре склала два плюс два і почала за Мироном моїм крутитися. Куди він йде, туди й я, наші дуже не любили ті партійні збори, а я гарно вберуся та на перший ряд сідаю, аби Мирон мене бачив. А дівчат в залі кіт наплакав, тільки бабки посопують та ті, кому не вдалося відвертітися, а я вся така на нього дивлюся та мило усміхаюся.
Мама моя його за зятя не хотіла, бо казала, що він ледар та все життя буде концерти в клубах проводити та пісеньки співати.
– А то, хіба ж, не робота, – кажу я їй, – Головне, що платять добре.
Мама лиш рукою махала та головою хитала, але я знала своє.
Скоро й Мирон мене почав помічати, а я вирішила ще й до нього напроситися в акторки, адже голос у мене й досі гарний.
– Мироне Петровичу, – кажу йому, – Чого ви мого голосу до цих пір не помічаєте? Ви перші премії будете зі мною брати.
Та як заспіваю «Ой, не ходи, Грицю…», що у Мирона очі на лоба полізли… Став він мене на виступи брати і вже я була певна, що від мене не втече.
Аж тут Олюня, перша на селі красуня, теж до Мирона причепилася. Мало їй, що у неї черга стоїть під хатою, що всі трактористи її то підвести, то допомогти, то ще й на Мирона миршавенького око кинула. Бо й правду, на Мироні нічого не було такого, що дівчина може полюбити з першого разу.
Хіба розгледіти перспективу – тоді так, тоді він перший хлопець на селі.
І тут між нами вже йде з Олюнею суперечка, бо Мирон брав би всіх, лиш би за нього йшли.
Звичайно, що я програла б Олюні, якби е почала потиху до Мирона приходити, ніби, на репетицію, але ж ви розумієте…
А далі вже перед ним поставила питання: треба мене заміж брати, бо що ж люди скажуть?
Мирон вагався, але погодився і ми призначили дату. Коли в сільраді розпишемося.
Тоді я до Олюні підійшла і отак в очі:
– Мій Мирон і вже нема чого до нього лізти. Ми розписуємося в неділю.
І що ви думаєте? Неділя, вже всі наші родичі під сільрадою, а його нема!
Я тоді до нього, аж він там з Олюнею!
А я до нього, наче нічого й не було:
– Мироне, ми на розписку запізнюємося.
І що ви думаєте – Мирон встав і пішов за мною.
А про Олюсю я всім розказала, щоб знала, як на чуже рота роззявляти.
І отак онучці й розказала, що треба головою думати, а не про всіляку шури-мури, тоді й шлюб щасливий.
А вона заявляє, що не хоче в такому разі від мене чути жодної поради, бо вона такого життя собі не хоче.
– А твоє отаке життя, то завдяки кому? Якби діда твого в район не забрали, а далі й в область та квартиру не дали, то, де б ти родилася? Чи ти б усе це мала? Чи ти б у зручностях жила? Не знаєш, а судити біжиш!
От вам і вдячність… З шкіри пнися, а тут таке, не «авторитет»…
Фото Ярослава Романюка.
