– Ба, ну яка перша-ліпша, я стільки чекав на ту єдину аби тепер в тридцять собі життя псувати?
Давно я втратила спокій, але бачу останнім часом, що ходить мій Євген сам не свій.
– Що сталося, дитино, ти на себе не схожий.
– Ба, здається я знайшов ту єдину, але ось яка справа…
І тут онук почав мені розповідати, що запримітив ту дівчину давно, вона часто п’є каву біля літнього кафе, у неї ще такі яскраві браслетки на руці, які грають на сонці різнокольоровими зайчиками.
– І ось такий один промінчик і попав мені в очі. А далі й дівчина, – розповідав онук.
– Та ти закохався, – щасливо сплеснула я руками, – не речення, а поезія!
– Так, але справа в тому, ба, що вона вже не приходить який тиждень. Мабуть, я не правильно їй порадив зробити. Розумієш, її мачуха продала квартиру і гроші забрала собі, як компенсацію, але я так не вважаю. Ось сама посуди.
Таня, так звали ту загадкову дівчину, мала одну подію, яка змінила все її життя, тому мачуха й каже, що нічого їй не винна, адже це Тетяна вчинила так, що її донька тепер прикута до візка.
Здавалося б, все в цій сім’ї мало скластися добре, Тетяна і тато та Люба з Вікторією, діти однолітки, спільну мову знайшли швидко і ще й характерами зійшлися. Батьки й натішитися не могли, що отак все у них співпало і вже думали про спільну дитину.
Того літа вони поїхали на відпочинок на море, діти купалися, а дорослі засмагали і навпаки. І ось тут діти й вирішили, що вони будуть досліджувати, що там навколо пляжу і непомітно від дорослих полізли на пірс. Там Вікторія й зісковзнула, але Люба впевнена, що це її штовхнула Тетяна.
Та подія й перекреслила все щастя в родині, бо тепер треба було всі гроші витрачати на догляд і реабілітацією Віки і вже мови про спільну дитину не було. Дорослі теж втратили між собою той зв’язок, який був на початку, бо Олег відчував провину перед Любою, а де це почуття, то там вже не буде іншого. Він гуляв від неї роками, але не кидав, працював на неї і Віку, а Тетяна – «а Тетяна обійдеться» – стало гаслом родини.
Таня розуміла, що не треба себе відстоювати, бо вона винна.
– Я не пам’ятаю того моменту, розумієш, – казала вона онукові, – Якби я згадала чи я штовхнула Віку, тоді в моєму житті все було б інакше.
Так, інакше, бо Таня не могла вступити куди хотіла – не було коштів на навчання, батько не оплачував їй і квартиру, вона з вісімнадцяти років була сама по собі, хоча вона була така вже з дванадцяти, відколи сталася та подія.
І ось тепер, коли батька не стало, то мачуха й продала квартиру, а сама з донькою переїхала жити до своєї матері.
– Квартири тут дорогі, тому мені надовго вистачить грошей на Віку, а ти й не заїкайся за спадок, сама бачиш, що натворила.
І так Таня й жила, приходила в парк після важкого робочого тижня і дозволяла собі радість – пити каву і уявляти, що вона – така, як усі, що у неї немає такого вчинку в біографії.
– Так, дитино, ситуація складна, але що ти їй порадив, що тепер себе картаєш?
– Ба, я сказав, щоб вона пішла до психолога і там є різні техніки аби згадати минуле. От вона, видно, й згадала і більше не приходить.
– Вона прийде і ми будемо на неї чекати разом!, – сказала я.
Йшли дні, але тієї дівчини не було, я вже й сама хвилювалася. Але виду не подавала. Десь через пів року вона прийшла!
– У мене була терапія, а ще багато розмов з мачухою і сестрою… Я згадала, що я її не штовхала…
І вона почала рюмсати… Я знала ці сльози – це сльози полегшення, які виступили й у мене на очах, бо мій онук знайшов свою долю! Я в цьому була просто переконана і ще в тому, що й Таня тієї ж думки.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Автор Ксеня Ропота
