– Я, мабуть, дивну річ скажу: я абсолютна байдужа до онуків, – каже Ольга Іванівна. – Їх у мене двоє, два і чотири роки, обидва хлопчики. Що відчуваю? Ну, ввічливу цікавість, не більше… Можливо, це через невістку, стосунки у нас, м’яко кажучи, прохолодні були з початку. А тут ще квартира… Ми з чоловіком в живемо у трикімнатній, а вони – в однокімнатній. Так ця лисиця вирішила, що непогано б нам з ними помінятися квартирами. Це вона мені заявила, коли вдруге очікували на поповнення.
– Дівчина розумна… Зрозуміла, що три краще від одної.
– Ага… Я їй сказала – навіть не сподівайся, дорогенька!.. А вона мене ще перехитрити намагалася спочатку – ну раз вам на онуків начхати, каже, на них не розраховуйте! Вам їх не дам, і не побачите їх! І щиро вірила, що налякала мене! Смішно… Тобто я повинна була за право власноруч міняти підгузки їй квартиру подарувати, це нормально взагалі?
– Ну ось вона має вже й другого, а ви не злякалися, трикімнатну квартиру їм не переписали. І що ж? Помирилися? вляглися емоції? Дає вам невістка спілкуватися з онуками?
– Ха! “Дає!” Та якби я тільки погодилася, вони б від мене не вилазили! Але я свідомо обмежила всі ці зустрічі. Я втомлююся від галасу вже через пів години. Вони такі гучні, вічно сопливі, постійно кудись лізуть, нічого не розуміють, невістка з ними не справляється, не виховує зовсім – брр… Бачимося тільки по великих святах, мені, чесно кажучи, і цього забагато. Причому, я дивлюся, свати, невістчина матір, теж щось не летить доньці на допомогу…
– Послухай, але ж це твої рідні онуки … Ти ж дітей своїх любиш? Пам’ятаєш, як їх ростила? У тебе ж теж двоє синів.
– Знаєш, так, я прекрасно пам’ятаю, як виховувала синів. Я їх обожнюю, і за них у вогонь і у воду. Але при цьому я завжди була абсолютно байдужа до чужих дітей. Це ще м’яко сказано. Чужі мене завжди дратували. Навіть добре знайомі, діти сусідок, подруг… Так, онуків я, мабуть, асоціюю не зі своїми дітьми, а з чужими. Невістчиними. Зі мною щось не так? Це неправильно? Ну що мені тепер зробити, якщо немає у мене ніяких почуттів до цих дітей?
Як вважаєте, з бабусею, яка не любить онуків, не все гаразд? Можливо, якось частіше спілкуватися з онуками, звикати, шукати позитив? Чи немає любові, то й не треба, це абсолютно нормально, не потрібно змушувати себе? Що скажете?
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
