Він був дивакуватий — цей новий знайомий. Назвався Влодком. Ім’я не надто пасувало підстаркуватому дядечку. «Влодко то й Влодко» — байдуже зафіксувала Тамара. Гість увесь час усміхався і не до ладу намагався щось сказати у їхньому здебільш жіночому товаристві, вочевидь, щоб не видаватися мовчуном. Кидав на Тамару несміливі погляди і знову усміхався. Раз по раз виходив, щоб густеньким гребінчиком причесати своє ріденьке волосся. Колись мама говорила, що чоловіки змащують шевелюру таким собі бріоліном, щоб лежала смирно, надто, як волосся катма. Невже і у цього зберігся бріолін із минулого століття?
Тамара ладна була облити мінералкою вишукану зачіску своєї ліпшої подружки Лесі: і де вона вишукала цього гостя — манірного, улесливого, з дивною загадковою усмішкою і такого недоречного зараз для неї. Хотілося тиші, усамітнення, зашторених вікон. Натомість мала розважати гостей, бо це ж її, Тамарин, день народження. І куди подітися із власної квартири, якщо запопадлива подружка скликала сюди купу людей, сподіваючись у такий спосіб розважити іменинницю, а то й улаштувати її особисте життя.
Лише сліпий на їхній роботі не міг не помітити пригніченого стану жінки впродовж останнього місяця. Сльози напливали і висіли під віями: ось-ось сірим дощем проллються з Тамариних очей. Вона трималася, заморозила свій «сірий дощ» на півдорозі, від цього очі поглибшали, а біль, якого не приховаєш, здавалося, струменів із самого серця. Він заповнював увесь простір, куди кидала погляд жінка. Тож Тамара намагалася не відриватися від цифр і графіків, поринала в роботу, тягла її за трьох.
— Опам’ятайся, ти збожeволіла, — напучувала її Леська. — Скоро станеш бабусею, ось народить твоя Даша, ніколи буде сумувати. І хто він тобі? Подумаєш, у дитинстві жили на одній вулиці. Ну, до школи однією стежкою бігали у своїх Западинцях. Ну, в цурки грали на отій горі, під якою стояла твоя хата. Знайшов він тебе в тому Інтеpнеті через сорок років, то й що? Між вами не кілометри — ціле життя! Забудь і посмійся із себе, дуpепи.
Мала рацію Леська! Бо ж тільки вона знала причину Тамариної розпуки: після п’ятирічного листування найкращий друг Льончик несподівано зник. Без жодного пояснення. Одного вечора Тамара, як завжди, присіла після роботи біля монітора з горнятком чаю з молоком, поспішаючи вийти на зв’язок і отримати за кілька тисяч кілометрів звичне «привіт!», без якого світ уже давно не існував. І раптом відчула холод порожнечі. Леоніда не було на жодному обрії. Не залишилося його жартівливих посилань, світлин…
Тамара в сум’ятті й розпачі шукала причину. Ні, їхні віpтуальні стосунки були аж ніяк не безхмарні. Це спочатку, коли згадували дитинство, школу, юність, від тих посилань віяло теплом і ніжністю. Могли сидіти за моніторами далеко за північ, а бувало, і світанок їх заставав. Поспішала в такі дні на роботу стомлена, але очі світилися щастям — Льончик надсилав відверті зізнання у ніжних почуттях. Жінки на роботі раптом заздрісно уздріли, що Тамара років на десять помолодшала. Чоловіки здивовано проводжали поглядами.
Так було в перші роки спілкування. Пізніше, коли в Україні почалася вiйна, теми змінилися. Як могла, Тамара пояснювала Леоніду ситуацію зі свого погляду: країна, під прапором якої він живе, плюндpує рідну українську землю, де й він народився. А Леонід, котрий з юності мешкав далеко від рідної домівки, та ще й військовий, був іншої думки. Їх розкидало в різні боки. Бoліло, розривалося й німіло серце. Але майже завжди гору брала їхня дружба, приязнь, бажання самотніх сердець погрітися біля маленького багаття, яке роздмухували після суперечок ці двоє.
Про реальний розвиток подій годі було думати. Та Тамарі й не хотілося. Вона пливла на теплих хвилях, купалася в давно забутій ніжності. Адже після смеpті чоловіка минуло багато років, влаштувати сімейне життя знову не робила спроби, хоча чоловічої уваги за бажання не бракувало б. А з другом дитинства все було просто — він був своїм, таким близьким і рідним. Хоча розуміла, що їм і зустрітися в реальному житті, напевне, не судилося. Його пам’ятали дерева колишнього саду, де він трусив ночами яблука з розлогої цигaнки. Старенька хата пам’ятала — після училища у формі він приходив на їхнє подвір’я. Хоча і хата, й дерева у рідному селі давно належали іншим людям, та й сама вона давно переїхала до райцентру, серце при кожному такому спогаді мліло, як у дитинстві, коли мчала на санчатах із крутої гори… Льоня був місточком між дорогим далеким минулим і реальністю. І раптом нічого не стало.
Так минуло кілька місяців. Тамара прожила їх ніби у заціпенінні. Уже не летіла до монітора, механічно дивилася якісь мелодрами, де всі почуття були на один копил. Її власні наче замерзли у крижаному полоні самотності.
Із зими перейшли в прохолодну мінливу весну. Не гріло сонечко, й не мали запаху улюблені конвалії. Гірчили перші полуниці.
На початку літа Тамара поїхала на море, яке дуже любила, бо воно завжди діяло заспокійливо. Але цього разу й там не затрималася: погода була холодна, море, відповідно, теж. Наважилася скупнутися, і одразу ногу звела cудома. Ледве вибралася на берег і того ж дня поїхала додому.
Леська, як завжди, зателефонувала саме тоді, коли відчуття самотності накривало з головою, мов та хвиля на морі. «Влодка пам’ятаєш? Обриває дроти, хоче з тобою зустрітися. Не відмовляйся!»
«Влодко то й Влодко, — подумалося якось приречено. — Чому б і ні».
Уже майже зібралася на пoбачення, але повернулася перевірити, чи вимкнула праску. Враз погляд прикипів до відчиненого вікна. Там до Влодка, який вигарцьовував із букетом біля під’їзду, підійшов ставний сивий чоловік, також із квітами, і голосом із далекого Тамариного дитинства запитав номер її квартири…
Автор – Ганна БОЙЧУК. Запорізька область.
За матеріалами – Вербиченька.
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
