Ми з чоловіком розписалися чотири роки тому. Жити відразу почали в мене. Як тільки чоловік і свекруха не переконували мене, що можна пожити у неї, мою квартиру здавати і збирати на власне житло, я не погоджувалася. Не хотіла я в неї жити. Це була принципова позиція.
Стосунки з мамою чоловіка у мене нейтральні, я дуже хотіла, щоб такими вони і збереглися. А при спільному проживанні вони б точно скотилися не в той бік. Воно мені треба? Раз в тиждень бачити її у себе в гостях і слухати порцію моралей я була готова, взагалі без проблем, але жити в цьому щодня – ні.
Чоловік пообурювався моєю “впертістю”, побурчав, що я сама вставляю нам палки в колеса, але тему переїзду більше не піднімав. Два роки ми працювали на іпотеку, а потім я дізнаюся, що при надії. Ми не чекали і навіть не думали, що таке можливо.
Справа в тому, що чоловік мав певні проблеми, але ми це питання поставили на паузу. Хотіли спочатку розібратися з іпотекою, а потім вже думати про діток.
Тому коли у мене проявилися перші ознаки, вдома творився якийсь балаган. Ми мало не розлучилися, бо чоловік не вірив, що ця дитина його. Довго і голосно з’ясовували стосунки, він навіть з дому йшов, але потім все-таки помирилися. Домовилися, що він більше цю тему не піднімає до появи малюка, а після його появи відразу робимо тест. Мені боятися було нічого.
Коли на світ з’явилася донька, чоловік розтанув і з першого погляду повірив, що це його, але на тесті я все-таки наполягла, щоб раз і назавжди це питання закрити. Ця історія закінчилася благополучно, але ось з відкладанням на іпотеку довелося почекати. Я була в декреті, а зарплата чоловіка давала нам можливість нормально жити, але не відкладати.
Криза двадцятого року пройшлася по нашій родині катком. Чоловік втратив роботу, а жити ми змогли тільки з купки на іпотеку. До цього ми вирулювали якось самі, а тут вже ніяк.
Роботу чоловік шукав довго, перебивався якимись підробітками, але все це було несерйозно. Я з декрету теж вийти не могла, нашу фірму відправили у відпустку за свій рахунок на невизначений час. Ккпку ми під’їдали потихеньку. До відчаю ми, слава богу, не дійшли. Роботу чоловік знайшов, хоча і з нижчою зарплатою, в порівнянні зі своєю колишньою.
Тепер нам вистачало тільки на життя, причому в режимі затягнутих поясів. Тому коли зламалася пральна машинка, для нас це стало справжнім випробуванням. Викликали майстра, але техніка зламаласч остаточно і безповоротно. Чоловік сказав, що купити машинку ми собі дозволити не можемо. Брати абияку за копійки не хочеться, вона швидко вийде з ладу, а на нормальну машинку не вистачало.
Ну, що робити – довелося прати руками. Звичайно, постільна і якісь великі речі возили до свекрухи, але це раз на тиждень-два. А з маленькою дитиною прати доводилося мало не щодня. Думаю, що всі, хто пам’ятає цей процес прання в тазику мене зрозуміють.
Я так мучилася півроку. Шість місяців чоловік заявляв, що ми не можемо собі дозволити машинку, а я вірила. Поки не прийшла на день народження до свекрухи. Я у неї в гостях не була давно, з початку відпустки приблизно, а це два роки майже. Спочатку важко з животом, потім ніколи по гостях з малятком.
У квартирі свекрухи було багато змін. Нова мікрохвильова піч, мультиварка, телевізор, робот-пилосос і пральна машинка з сушаркою – всього цього раніше не було. Помітивши мій зацікавлений погляд, свекруха похвалилася, який у неї син молодець, всю техніку їй поміняв. По моєму здивованому обличчю вона зрозуміла, що ляпнула щось не те, закрила тему і почала розмову про внучку.
Чоловік теж все зрозумів, але я не влаштовувала бучу при свекрусі і її гостях. А ось вдома у нас з чоловіком відбулася дуже цікава розмова. Він не чекав, коли я обрушу на нього з претензії і сам спробував піти в наступ.
За його словами виходило, що від стрибка напруги у мами вдома погоріла техніка. Холодильник вдалося полагодити, а ось пралка, чайник і телевізор пропали остаточно. Мама дуже засмутилася, тому, як хороший син, чоловік вирішив заповнити мамині втрати, ну і прикупити дещо ще.
– Вона літня людина! Їй складно прати руками, без телевізора вона відчуває себе в ізоляції!
– Так, як і без мультиварки і робота-пилососа, – єхидно підтримала я чоловіка.
Але він не зніяковів, а навіть з якимось викликом заявив, що його обов’язок – полегшити життя літньої матері. Полегшення долі дружини в його обов’язок, мабуть, не входило. Мені ж з маленькою дитиною на руках абсолютно нічого робити, чому б і не попрати руками?
На чоловіка я образилася. Поки розмовляти з ним бажання немає ніякого. Мало того, що він кинувся покращувати життя матері, а не мені, так ще, як з’ясувалося, зробив це за рахунок залишків наших накопичень, не запитавши у мене. Але ж ці гроші ми заробляли двоє. Удвічі прикро, що казав неправду мені, ніби гроші скінчилися, а сам витрачав їх на свою маму. Зараз же грошей насправді немає.
Свої речі він тепер пере сам. Готує собі теж сам. Пробував обурюватися, але я відповіла, що раз він так поліпшував побут мами, то нехай з неї і вимагає, я йому в покоївки не наймалася. Ще думаю що робити.
Фото ілюстративне.
