Мене звуть Наталя, мені 41 рік. Перше заміжжя сталося зі мною відразу після закінчення університету у 23 роки. Відносини тривали 3 роки, але залишили надто неприємні спогади. Не можу сказати, що я якось закрилася від чоловіків – такого не було. Просто жоден із них по-справжньому мене не приваблював.
Я вже думала зневіритися і втратила будь-який інтерес, поки не зустріла Ігоря. Він на півроку старший за мене – ми з ним дуже схожі за духом. Тут у стосунках не було жодних етапів та кордонів – ми зійшлися дуже швидко наприкінці 2015 року та почали жити разом.
Зрозуміло, були великі складності – насамперед, пов’язані з фінансовою стороною. Коли ми одружилися – Ігор працював начальником у службі охорони на одному з великих підприємств. Посада непогана, зарплата теж – навіть за мірками столиці. Враховуючи те, що раніше він винаймав квартиру, а коли переїхав до мене ця стаття витрат відпала – ми разом зажили дуже непогано.
Але, як завжди буває в нашому житті, світанок змінилося заходом сонця. Я до цього звикла ставитися з філософією – надто вже мене не балувало життям. А тут от що сталось: втратили роботу обидва, причому одночасно, з різницею 1,5 місяця.
Я знайшла варіант майже відразу, а ось Ігор довго не мав жодних гідних пропозицій. Півроку просидів удома, а потім знайшов підробіток, але грошей при цьому не вистачало.
Ігор спочатку дуже переживав, що не міг знайти роботу, а потім, коли знайшов – хвилювався, що зарплата поменшала. Звичайно, тут і моя провина є, що я дуже його заспокоювала і він увійшов у роль і змирився з поточним становищем.
Скажу прямо – стосунки дещо змінилися після цього. Але я точно знаю, що жила б з ним далі, якби не одна ситуація, яка виявилася перевіркою для наших стосунків.
На початку березня цього року ми отримали у спадщину 2-кімнатну квартиру двоюрної сестри моєї мами. Вона була самотня, їй було 88 років – квартира цілком і повністю належала мені. Якихось певних планів у мене не було, але, зізнатися, я б з радістю здала її в оренду, бо за “двокімнатну” поряд із метро в столиці стають у чергу.
Ось на цьому етапі і проявив себе мій чоловік. Він просто тріумфував, коли дізнався про квартиру. Таке відчуття, що він заробив на неї сам – так він ставився до цього. Приблизно в цей час він, замість того, щоб обирати кращу роботу – почав шукати нову машину:
— Хоч у 40 років зможемо пожити нормально, Наташо! – весь час повторював він.
Мало того, що він навіть на Жигулі із цією зарплатою заробити не може – так він почав обирати новий позашляховик. Оскільки фінансовою стороною в нашій сім’ї (так уже вийшло) – керую я, то ні про яку машину чути не хотіла.
Почались непорозуміння. Стосунки охололи. Одного дня я зібрала його речі і сказала, що ми повинні пожити трохи окремо. Думала, отямиться, усвідомить, але ні. Пішов грюкнувши дверима.
Він намагався повернутись кілька разів, навіть говорив, що все зрозумів і озвучив у чому саме був не правий, але я не змогла повірити йому знову. Не знаю, чи правильно вчинила, але поки так.
Отримую непоганий плюс до зарплатні зі здачі тієї квартири. Їжджу по світу і роблю вигляд, що в мене все гаразд. І тільки подушка знає якою ціною мені це все дається. Скільки сліз пролила на самоті.
Іноді тримаю телефон і вже хочу йому зателефонувати, але стримую себе. Чи варто починати все знову з такою людиною?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
