fbpx

«Ось справжня сутність «доброї» Яни», – подумала я, – це ж треба було всиновити дитину задля спадку від брата на його квартиру, щоб здавати її в оренду, а дівчинці, круглій сироті, жаліти вищу освіту дати». Я не озвучила свої думки, проте вголос сказала: – Але ж її тато і мама на тому світі надіються на вашу допомогу їхній дитині. Яна тільки здивовано глянула на мене, бо, можливо, вперше, їй хтось злегка заперечив, адже ж дотепер її вважали людиною великої доброти. Воістину, тільки Творець знає істинну доброту кожного серця

Варто мені десь почути чи просто самій згадати про двох моїх колишніх колежанок, як виникають асоціації про притчу, в якій йдеться про двох ченців і одного послушника. І це в черговий раз мене переконує, що оцінка оточуючих ніколи не може бути правильною, бо істину про людину знає тільки Творець.

Ченці одного монастиря завдяки молитві, посту, убогості й послуху досягли такої досконалості, що перший монах міг ступати по глибокій воді, як по твердому ґрунту, другий – возносився високо над землею. Обидва вони зцілювали людей своїми молитвами, хоч не раз докоряли хворим, що саме своїми гріхами вони прирекли себе на недугу. Їм вірно й віддано прислуговував послушник, що також хотів прийняти вічні обіти і так само ревно служити Богу, але не міг позбутися звички: раз на тиждень звеселяв себе келишком винця.

Ченці один за одним покинули цей світ. Прийшов час прощатися з життям і послушнику, який так і не прийняв вічних обітів. Ігумен переймався його долею в вічності, про покійних монахів був упевнений, що вони потрапили в Рай, оминувши чистилище. Вночі йому приснився сон:

Ангели на Небесах кажуть Ісусові: «Господи, зустрічай святого ченця». Ісус усміхнувся: «Так, він достойний і праведний чоловік». Такі ж слова почув і другий чернець. Як же здивувалися ангели, коли Ісус з відкритими обіймами зустрів простого послушника: «Ось мій великий святий. Він вірно служив своїм братам-монахам, щиро каявся в своїх незначних гріхах, прагнув стати досконалим і нікого ніколи й ніде не осудив. Ввійди, друже, в радість Господа Твого».

Коли я ще працювала в дитсадку, до нас на роботу одночасно прийшли дві випускниці дошкільного відділення педучилища – Яна й Женя. Вони разом проживали на орендованій квартирі, навчалися заочно на третьому курсі дошкільного факультету Рівненського педінституту, а працювали обидві в молодшій групі. Дитсадок працював 12 годин у дві зміни по шість годин, тобто з восьмої ранку до восьмої вечора. Коли Яна працювала в першу зміну, Женя готувала для них двох їсти, і навпаки. Але ввечері кожна зустрічала напарницю з купленими квитками на вечірній сеанс у кінотеатрі.

Ставлення до подруг у колективі було різне: Яну вважали безвідмовною, ввічливою й доброзичливою, Женю – різкуватою, категоричною й замкнутою. А які ще думки могли скластися про молодих виховательок, коли Яна всім говорить тільки добрі слова, щоб там не було. Про бешкетника Дениска, наприклад, розказує мамі, який він спритний і сильний. Мама йде з сином додому щаслива, поки наступними днями не почує від іншої виховательки, що хлопчик ображає няню, чубиться постійно з Олежиком, мовляв, порозмовляйте про це з сином. Незважаючи на те, що вихованці однаково люблять і Яніну Богданівну, і Євгенію Дмитрівну, їхні батьки тільки й чекають нагоди, щоб колись за щось та поскаржитись на Женю завідувачці, бо вона повсякчас говорить їм звернути увагу на поведінку їхніх дітей: то слова негарні говорять, то забирають іграшки в інших, то кривляються один одному, то дражняться вигаданими прізвиськами, словом, неприємні речі, що псують настрій. Інша справа пані Яна, вона завжди похвалить, підніме настрій, мовляв, розумників виховуєте і чемнуль.

На педрадах Євгенія весь час висловлювала якесь незадоволення: то роздатковий матеріал на заняття варто б давно замінити, то новий спортивний інвентар пора б уже придбати. Не те, що Яніна, яка дякувала завідувачці й методистці за аналіз заняття, мовляв, ви багатьом речам мене навчили.

На батьківських зборах знову ж та невгамовна Женя дорікає батькам про спізнення дітей на сніданок, вимагає, щоб батьки також навчали дітей користуватися ножиком і виделкою, про батьків, що приходять за дітьми після восьмої, говорить, що дитя плаче, бо про нього забули, а їй доводиться включати артистку, щоб розважити дитину. І все це після того, як Яніна соловейком заливалася, яка Оленка талановита, як Олежик її уважно слухає, які в Дениска якості лідера.

Яна колежанкам ні в чому не відмовляла: чи позичити грошей, чи замінити на роботі, чи поїхати замість них в далеке село на семінар. Женю подібними просьбами навіть не турбували, відчуваючи, що обов’язково відмовить. Від неї не дочекаєшся доброго слова чи компліменту на кшталт, як личить колежанці нова зачіска, як пасує іншій колезі нова сукня, як до лиця методистці сережки. А це ж жіночий колектив, і всі очікують від співробітниць оцінки свого нового вбрання, косметики чи прикраси.

Яна перша вийшла заміж, через півроку вже була в декретній відпустці, а я мала можливість по-справжньому оцінити неговірку й замкнуту Женю, так як працювала з нею на в одній групі. Тільки я збиралася, як старша колега, порадити їй більше хвалити вихованців, щоб їхні батьки ставилися до неї прихильніше, і навіть мали бажання придбати щось для нашої групи, як побачила, що мої поради їй не потрібні. При зустрічі з рідними наших вихованців Євгенія Дмитрівна дітей хвалила, проте в кінці просила: але зверніть увагу на те чи інше. Я її прямо запитала, чому вона так змінила тактику роботи з батьками, й отримала відповідь:

– Бо працювала з Яною. Вона – надзвичайно добра і чуйна людина, дуже боїться когось образити неприємною розмовою, бачить у людях лише добре, до недоліків ставиться великодушно. А я занадто вимоглива і відверта. Тільки дружба з Яною робить мене дещо м’якшою. Коли вона дітей тільки хвалила, і мами з бабусями від щастя в небесах витали, то я своїми зауваженнями задля їхньої ж користі на землю грішну їх опускала, щоб не зазнавалися і не перекладали виховання тільки на вихователів.

Ще один факт змусив мене по-іншому глянути на Женю. У колективі працювала нянею одинока мама двох дітей від різних батьків. За тодішніми законами мама не мала права працювати в дитячому закладі, де знаходилися її діти. Їх влаштували в дитсадок неподалік від нашого. Тож ця Галина часто спізнювалася на роботу або йшла з роботи раніше. Їй не раз дорікали, грозили звільненням, тоді вона бігла скаржитися в райком, що ображають одиноку маму, писала доноси, накликала різні перевірки. Звісно, її не любили, докоряли за таке життя,  а вона виправдовувалася, що шукає тата для своїх донечок. І так сталося, що Галину перевели в нашу групу працювати нянею. Я також позаочі не жаліла для неї відповідних епітетів. А Женя, навпаки, її розуміла й почала заступатися й допомагати, відпускала раніше з роботи, сама прибирала в групі, коли дітей забирали, і приходив сторож. Саме їй Галина перша призналася, що при надії з третьою дитиною.

Женя також вийшла заміж, а через рік пішла в декретну відпустку. Я за нею скучала, як за рідною дочкою, настільки вона мені до душі припала своєю непоказною добротою. Натомість на роботу вийшла Яна, тож ми з нею також разом працювали. Залишивши малого синочка на стареньку родичку, вийшла працювати й Галина, бо дуже потрібні були гроші для багатодітної мами. Галя також скучала за Женею, бо з нібито доброю Яною не мали про що розмовляти. Хто така для неї така ця помічниця виховательки? Просто няня, на яку можна дивитися зверхньо, бо ти від її думки не залежиш. А Галя, до речі, змінилася. Запевняла мене, що розчарувалася в зрадливих чоловіках, відтепер тільки для дітей своїх житиме.

Коли Яна вдруге народила дитину, а Женя повернулася з декрету, я вже працювала в іншому колективі. З Женею бачилися не раз, а Яну зустріла в серпні на пленарному аж через двадцять років. Розговорилися. Вона вже стала завідувачкою дошкільного закладу, Женя тепер працює методисткою. Я щиро пораділа за кар’єрний ріст колишніх співробітниць, запитала, як особисте життя-буття подруг. Чоловіки добрі, діти вчаться успішно, розповіла Яніна, й вирішила зі мною поділитись, яка в неї прикрість: старший син уже студент вишу, але на бюджет не витягнув, доводиться платити, молодший також готується вступати на престижний факультет, тож наймають репетиторів, а кілька років тому вони всиновили дівчинку – дочку чоловікового брата, бо в родині трапилося нещастя. Так ось їхня прийомна донька-дев’ятикласниця  теж мріє навчатися в університеті, про звичайне училище й думати не хоче.

«Ось справжня сутність «доброї» Яни», – подумала я, – це ж треба було всиновити дитину задля спадку від брата на його квартиру, щоб здавати її в оренду, а дівчинці, круглій сироті, жаліти вищу освіту дати». Я не озвучила свої думки, проте вголос сказала:

– Але ж її тато і мама на тому світі надіються на вашу допомогу їхній дитині.

Яна тільки здивовано глянула на мене, бо, можливо, вперше, їй хтось злегка заперечив, адже ж дотепер її вважали бездоганною людиною великої доброти.

Воістину, тільки Творець знає істинну доброту людського серця.

You cannot copy content of this page