Іван Петрович овдовів півроку тому. Перше несприйняття і нерозуміння усього минуло. Запитає хтось із сусідів під час зустрічі: «Ну, як ти, Петровичу, тепер один?». І заблищить сльоза в очах старого.
«Слабкий я став, раніше такого не було, — думав Петрович і сам собі відразу подумки відповідав: — Так і події такої не було».
Жив він у селі з юності. Вийшов на пенсію, думав, ось тепер хоч часу вільного буде достатньо. Але після втрати дружини час, ніби зупинився, і Петрович не знав, що з ним робити. Все не мало сенсу. Хіба що – молитва у храмі.
Донька вийшла заміж у місто, онукові вже час було йти до школи. На початку літа дочка із зятем та онуком Альошою приїхали до села.
— Тату, ось на виховання тобі привезли, — почала розмову Наташа, вказуючи на онука. — Раніше мама з ним няньчилась, а тепер твій час настав: треба б і мужика з нього виховати.
— А що, батько, не виховує? – поцікавився Петрович.
— Батько у житті молотка в руках не тримав. Сам знаєш – Дімка по музичній частині. Баян – його стихія. Взимку Альошку до музичної школи визначимо. До класу батька, може, й потрапить. – відповіла Наталя. – А виховання має бути гармонійним. Тож допомагай. Хочу, щоб мій син був на тебе схожий: був таким же майстром і трудягою.
Іван Петрович посміхнувся і глянув на онука.
— Правильно, Наталко. Так і бути. Усьому навчу, що сам умію. Поки ще живий.
– Перестань, тату – перервала його дочка. – Жити ми будемо довго та дружно. – А ось з вихованням Олексійчика – допоможи.
Того ж дня дід повів онука до своєї майстерні. Там вони оглянули верстат, полиці з інструментами та розпочали обладнувати Альошкин куток.
Спеціально для онука дід пристосував старий письмовий стіл, вкоротив ніжки та оббив його стільницю листом оцинкованого заліза. Для верстата Альошці був потрібний і особливий інструмент – маленький, під руку дитини.
Навісивши над Альошиним верстатом полицю, дід пристосував на ньому найменші інструменти для онука: молоточки, викрутки, маленькі плоскогубці, мініатюрну ножівку та кліщі. У круглих стареньких металевих коробочках з-під льодяників, що залишилися з часів дідової молодості, було насипано цвяхів різних калібрів.
Альошка був у захваті і не відходив від діда, постійно розпитуючи — що до чого. Наталя ледве закликала їх обідати, після чого обоє знову пішли займатися «чоловічою роботою».
– Ну ось. Початок покладено, — сказав надвечір дід. – На сьогодні – шабаш. Завтра вранці на рибалку підемо. Тому зараз снасті приготувати треба, і раніше лягти спати.
Ішли щасливі літні дні. Наталя з чоловіком помітили, що батько пожвавішав, з’явилася колишня рівна постава та блиск в очах.
— Ну, Наталко, — дивувався потай від Петровича Дмитро, — даремно, що вчителька. І синові – позитивний приклад, і батька воскресила.
— Увага. Всім увага потрібна — що великому, що малому, — тихо відповіла Наталя, — не можна допустити, щоб батько здав. Частіше їздитимемо тепер. Дякувати Богові, що Альошка йому допомагає. Адже інші здають швидко. А тут – онук, як сонце ясне. От і добре. Я завжди знала, що мій батько — мудра людина.
Вона зітхала і йшла на город за прикладом своєї матері. Город і сад повинні бути доглянуті, як і за мами, щоб батько не відчував, що все руйнується з її відходом.
Незабаром відпустка Наташі добігла кінця, вона поїхала в місто, а Дмитро та Альошка, як і раніше, гостювали у діда і допомагали йому у всьому. І город був чистий і їжею смачно пахло. А восени діда до себе, ніби, як на гостину, а насправді на зиму забрали. Аби не сумував на самоті, аби відчував, що потрібен, що без нього ну ніяк.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
