fbpx
Історії з життя
Особливо гостро я відчула свою фінансову нестабільність, коли зустріла на вулиці колишню однокласницю Маринку, і та, видавши обов’язкову порцію обіймів і поцілунків, потягла мене в піцерію. А у мене на їжу в день відведено сто п’ятдесят гривень. І ні копійки більше. Якщо витрачу зараз п’ятсот, то на три дні доведеться покласти зуби на полицю!

Своїх батьків я люблю. Вони у мене хороші, добрі і дбайливі. Навіть надто турботливі! «Катюшко, одягни шапку, сьогодні прохолодно», – тривожиться мама. «Кошеня, не читай лежачи: очі зіпсуєш!» – переживає тато. У дитинстві я ставилася до цього, як до належного, але подорослішавши… Постійно чуючи: «Сонечко, не затримуйся після роботи: вечорами на вулицях стільки всього!» або «Катрусю, кава на ніч шкідлива, випий краще молочка з медом…», я часом тихо сатаніла.

Коли мені виповнилося двадцять сім, батьківська турбота так мене втомила, що я остаточно зрозуміла: треба терміново обзаводитися власним житлом. Бабусь чи тіточок, які могли б залишити мені у спадок квартиру, на жаль, не було, а значить, вихід один: купувати. Як може купити квартиру менеджер середньої ланки з середньою ж зарплатою? Правильно: взяти кредит. І я, недовго думаючи, вирішила влізти в фінансову кабалу. Але перед тим як відправитися в банк, поставила батьків до відома:

– Мамо, тату, я вже доросла і хочу жити сама.

– Як же ти без нас? – сплеснула руками мама.

– А чому ж тобі з нами погано? – засмутився тато.

– Мені з вами добре, але так я ніколи не матиму особистого життя.

Аргумент спрацював, і мої дорогі батьки, змахнувши скупу сльозу, дали своє батьківське благословення.

Спочатку я планувала купити однокімнатну квартиру, а потім подумала і вирішила замахнутися на «дві кімнатки». Різниця в ціні не надто велика, зате, якщо особисте життя і справді складеться, з другої кімнати можна зробити дитячу…

Мені пощастило! Знайшла чудову, хоча і невелику по метражу, квартирку в старому зеленому районі. Господарі переїхали в інше місто і продали її разом з меблями. Ремонт цілком свіжий, хороша сантехніка, два чарівних балкончики. Словом, в’їжджай і живи! Ну, в’їхала і почала жити. Ейфорія тривала приблизно місяць. А потім я виявила, що на жалюгідні крихти, що залишаються від зарплати після погашення боргу, жити неможливо. Тобто, можливо, але дуже важко. На найнагальніші потреби ледве вистачало.

Особливо гостро я відчула свою фінансову нестабільність, коли зустріла на вулиці колишню однокласницю Маринку, і та, видавши обов’язкову порцію обіймів і поцілунків, потягла мене в піцерію. А у мене на їжу в день відведено сто п’ятдесят гривень. І ні копійки більше. Якщо витрачу зараз п’ятсот, то на три дні доведеться покласти зуби на полицю! Маринка і в школі була прониклива, а з роками, видно, у неї розвинувся дар ясновидіння. Наче думки мої прочитала.

– З грошима туго? Пішли-пішли, я сьогодні гонорар отримала, так що пригощаю!

– Нне вигадуй, – з фальшивою безтурботністю заперечила я. – Підемо, але платимо навпіл.

– Я ж кажу: гонорар отримала. Причому той, на який вже не розраховувала. Так що гуляємо, подруго!

Після двох келихів я розслабилася:

– Слухай, Маринко, а як ти здогадалася, що у мене з грошима туго?

– Тому що знаю тебе як облуплену. Якби нормально було, ти б мене вже в якесь кафе тягнула. Якщо не потягнула, значить, тимчасова криза.

– Боюся, що постійна, – зітхнула я. – Принаймні, років на п’ятнадцять.

– Напевно, квартиру в кредит купила? – припустила подруга.

– В яблучко! Вирішила відразу двокімнатну. А тепер… – я гірко махнула рукою. – Тепер навіть спідниць не ношу: на колготки грошей не напасешся.

– А чому б тобі не взяти квартиранта? На колготки та інші дамські радості точно заробиш.

– Знаєш, мені якось це раніше в голову не приходило, – зізналася я. – А це ідея! Візьму якусь студентку… Тільки знаєш, все одно страшнувато в дім чужу людину пускати. Всякі люди є!

– До речі, моєму двоюрідному братові запропонували роботу в Києві. Думаю, він із задоволенням орендував би у тебе кімнату.

– З абсолютно незнайомим чоловіком під одним дахом? – задумливо протягнула я. – Ну, не знаю…

– Познайомитеся, і стане знайомим! Те, що він не образить, я тобі стовідсоткову гарантію даю. Зрештою, в квартиранта що головне?

– Що? – луною відгукнулася я.

– Щоб майно не псував і орендну плату вчасно вносив! А тут я за Макса головою ручаюсь.

– А він… старий? – для чогось поцікавилася я.

– Ти що, варити його збираєшся? – хмикнула Маринка. – Він ідеальний. Ну, вирішуй!

Я думала, напевно, хвилини дві, потім кивнула:

– Гаразд, дзвони своєму ідеальному квартиранту. Скажи, я готова здати йому кімнату… доларів за двісті, наприклад.

– За триста! Братик – висококласний програміст, зарплата у нього хороша, так що не збідніє.

Через тиждень в моїй квартирі з’явився Макс – мовчазний тридцятип’ятирічний хлопець, трохи не від світу цього, як багато програмістів. Однак, навіть перебуваючи на своїй хвилі, він не забував мити за собою посуд і вимикати світло. Ще один плюс: додому він приходив тільки переночувати. Словом, мрія, а не квартирант!

Спочатку мене зовсім не цікавило його життя, а потім… Все-таки під одним дахом живемо, значить, не зовсім чужі люди. Харчувався Макс абияк: китайська локшина і бутерброди. Я себе теж делікатесами не пестила, але суп або борщ завжди був. Позначалося мамине виховання. Мені не хотілося, щоб мій ідеальний квартирант заробив проблеми, тому стала пропонувати йому повечеряти разом. Він не відмовлявся, але став купувати продукти в «загальний казан». Коли я почала закидати в прання його брудні речі (що мені, важко зайвий светр чи футболку в пральну машину закинути?), Макс став постійно виносити сміття. Маяковський якось написав: «Човен кохання розбився об побут…» У нас з Максом все вийшло, навпаки: зі спільного побуту виросли почуття. Вони росли так повільно, що ми обоє нічого не помічали. А потім Макс взяв відпустку і вирішив з’їздити додому.

– Відпочинеш від мене три тижні… – сказав він, складаючи речі в сумку.

– Відпочину, так, – кивнула я. – Ці штани вниз не клади, помнуться… Дай сорочку сама складу…

Здогадувалася, що буду сумувати за Максом, але не уявляла, що не знаходитиму місця від туги! Навіть апетит втратила і за десять днів схудла на три кіло. А на одинадцятий Макс, раптом повернувся. – Що-небудь трапилося? – злякалася я.

– Просто… додому потягнуло.

– Я з завтрашнього дня у відпустці, – повідомила, щосили намагаючись приховати захват.

– А у мене ще десять днів залишилося. Давай махнемо куди-небудь!

– Тебе ж додому потягнуло!

– До тебе мене потягнуло! І тягне. Зі страшною силою!

Я заглянула йому в очі. Ні, не обманює! Ось воно як…

Сьогодні ми з Максом закінчили ремонт в маленькій кімнаті. Обклеїли її новими шпалерами – різнокольорові вітрильники на блакитному фоні. По-моєму, чудові шпалери, особливо якщо врахувати, що це дитяча для хлопчика!

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook