fbpx

Останній платіж було зроблено і я вже додому почала збиратись. Свої вихідні проводила у приємних клопотах: бігала по магазинам і купувала гостинці для своєї сім’ї. В один із таких днів набрала чоловіка аби порадитись, який набір інструментів йому краще придбати, після розмови я вийшла з магазину із порожніми руками і дуже засмучена

Останній платіж було зроблено і я вже додому почала збиратись. Свої вихідні проводила у приємних клопотах: бігала по магазинам і купувала гостинці для своєї сім’ї. В один із таких днів набрала чоловіка аби порадитись, який набір інструментів йому краще придбати, після розмови я вийшла з магазину із порожніми руками і дуже засмучена.

Квартиру узяти саме я сина вмовила. Вони із невісткою тоді мали дуже хороші роботу, умови надання кредиту були більш-ніж вигідними, та й ми із чоловіком могли досить відчутно допомагати.

Хто ж знав, що той масочний режим і та недуга увесь світ догори ногами переверне?

Спочатку молода сім’я без роботи залишилась, а потім і мене попросили піти у довгострокову відпустку без перспектив повернення.

Ще перший час якось ми викручувались усі, брали підробітки, але згодом стало питання гостро – потрібні були кошти.

Читайте також: Того дня, як завжди, до чоловіка зателефонувала його колишня. Я в такі моменти намагаюсь вийти з кімнати, адже хоч і розумію, що в них багато спільного, однак мені дуже неприємно, що мій Антон із нею спілкується. А тут він жестом просить не йти. Коли він ввімкнув гучний зв’язок, то я одразу й не зрозуміла, що в трубці голос геть не колишньої, а коли дійшло, що та жінка від нас хоче, так я і геть дар мови втратила

Вибору не було, та й сестра моя додому повертатись із Іспанії надумала, саме заміну собі шукала. Я до неї подзвонила, ми все обговорили і вона зачекала поки я оформлю всі документи. Так я стала доглядати лежачу бабусю у чужій країні. Звісно, чоловік не хотів, аби я їхала. Вдалось вмовити тільки з умовою, що я повернусь, як тільки виплатимо той кредит, або коли стане краще із роботою у них і молодь сама зможу внески робити. На тому й порішили.

І ось, нарешті, в минулому місяці ми зробили останній внесок. Звісно, більша частина коштів моя була, але й син із невісткою і чоловік задніх не пасли. Кожен працював посилено і економив, аби швидше закрити це питання.

Я пчала збиратись додому. підшукувала заміну, повідомила доньку старенької що їду, ходила по магазинам купувала гостинці. Саме під час одного з таких днів у нас із чоловіком та розмова і відбулась.

Він почав просити не поспішати повертатись. а залишитись там попрацювати ще хоча б із пів року. а якщо є сили то й більше. Мовляв, на ті гроші можна було б і собі ремонт зробити хороший. та й авто нам потрібне нове. ну і на покладі у нас ні копійки, а нині часи не певні.

— Тут на зарплатню учителя твою ми собі на авто довго збиратимемо. та й онуки підуть скоро, то на себе точно гроші не залишимо. Я розумію. ти ддому хочеш, уже скільки років не бачились, але сама подумай, так буде краще.

Я вийшла з того магазину ледь не плачучи. Зателефонувала сину, він вислухав і каже, що тато має рацію, мовляв. це прекрасний шанс і втрачати його не варто.

Звісно ж, я додому тоді не поїхала. зваживши усі “за” і “проти”, зрозуміла, що чоловік правий. Але минув місяць і я вовком вити готова. Така туга у мене, так мені додому хочеться, що прямо сил ніяких немає. Навіть господина почала жалітись, що я свої обов’язки гірше виконувати стала – все в мене з рук валиться.

Не знаю, як і бути. З чоловіком говорю. він каже одне – побудь хоч трішки, потерпи. А я вже просто не можу і не хочу тут бути.

І ніби рідні мої праві, головою я це розумію, але душенці не накажеш. прямо вже сили під кінець і край.

І що робити. Їхати додому? Але ж вони на мене розраховують, виходить я через свою забаганку усіх підведу?

Ох, що на мене найшло, і як бути не знаю…

Галина Романівна П.

21,06,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page