Я завжди була впевнена, що мій син, Мирон, — справжнє золото. Ще з дитинства мені здавалося, що він найрозумніший, найпрацьовитіший і заслуговує лише найкращого.
От тільки із жінкою, думала я, йому вкрай не пощастило. Любов засліпила мого хлопчика і він не бачив куди втрапив. Коли він одружився з Олею, я була переконана, що та дівчина просто не дбає про мого хлопчика як слід.
Варто було йому хоч трохи втомитися, я одразу звинувачувала її:
— Це все через невістку, бідолашного мого Мирона змушує все робити, а сама лиш скаржитись і вміє!
А тепер от сиджу і думаю, що ж я наробила. А головне, як мені усе виправити і куди б Мирона подіти, бо витримати його сил не маю вже ніяких.
Мирон одружився три роки тому і переїхав до квартири Олі. Я заходила до них у гості нечасто, але коли приходила, кидалося в очі, що замість дивитися за затишком і догоджати чоловікові, невістка нібито «заганяє» мого синочка: то просить закупитися продуктами, то просять із батьками її на дачі допомогти. Я думала: «Хіба ж можна так? Він же багато працює, втомлюється!»
Якось я прийшла до них у суботу вранці й застала таку сцену: Оля наполягає, щоб Мирон їхав із нею до її батьків, а він, бідненький, уже зібрався їхати «на роботу». Я ж, свекруха, йому співчутливо кажу:
— Сину, ти ж і так цілий тиждень у роботі, хай хоч на вихідні тебе пожаліють!
Оля щось промовчала, зніяковіла, бо я це сказала при ній. Мирон тільки зітхнув і поїхав, навіть не попрощався — видно, дуже поспішав (чи то на роботу, чи то втікати від поїздки на дачу). Тоді я подумала, що невістка занадто вимоглива.
Я ж завжди хотіла, щоб син був чистий, акуратний, нагодований. От і робила за нього все, що могла. Часто повторювала:
— Олю, не вже складно пришити гудзик на сорочці? Ця сорочка вже дуже зносилася. Пора б і нову купити Мирону!
А коли він приходив до мене, я його, як годиться, годувала домашнім, одягала теплими кофтами та ще й давала полежати на дивані. Казала:
— Відпочинь, сину, хто ж тебе ще так пошкодує, як не мама?
Звичайно, я не забувала всі ці «гріхи» Олі переказувати своїй дочці, молодшій сестрі Мирона, — Марії. А вона усміхалася й хитала головою:
— Мамо, та Мирон ще з дитинства лінивий. Не Оля в цьому винна.
А я тоді не хотіла слухати. Як це — мій син лінивий? Та він же така розумничка! І взагалі, це Оля його геть заганяла, ось йому й не вистачає сил на хатні справи.
Коли минулої зими Мирон раптом повернувся до мене з речами, я була здивована. З’ясувалося, що він із Олею розлучився. Я тоді думала: «Це ж невістка його вигнала, мабуть, що їй лінь було за ним доглядати». Замість того, щоб просто зрозуміти, що щось у їхній родині пішло не так, я одразу почала звинувачувати Олю.
Мирон, звісно, повернувся не з найкращим настроєм, але я вирішила його морально підтримати:
— Не переймайся, сину, тут тепер ти в безпеці. Ніхто не буде тебе ганяти чи дорікати.
Я поставилася до нього, як до недооціненого птаха. Але ідей, що робити з «пнедооцінени птахом», який відразу ж звив собі гніздо на моєму дивані, у мене не було.
Перші пів року я намагалася створити Миронові «курорт» — готувала, прибирала, прала та прасувала його речі, бо ж він «відходить після розлучення». І все б нічого, але я ж і працюю, і маю свої турботи. А він? Приходив із роботи, перекидався двома словами зі мною — і лягав на диван.
Часом я просила:
— Мироне, допоможи мені, будь ласка, сміття винеси.
Він спершу погоджувався, але проходило хвилин сорок, я пригадувала, бачу — сміття досі на кухні. Виявляється, він заснув або дивився серіал у телефоні.
Кілька разів моя дочка, Марія, заходила в гості і скоса дивилася на Мирона, який розвалився на дивані. Вона мені тихенько казала:
— Мамо, а тобі не здається, що він тобою користується?
Я тільки відмахувалася. До певного часу. Якось урвався кран у ванній, вода хлинула, а я була на роботі. Подзвонила Мирону:
— Сину, виклич сантехніка, домовся з ним, бо я ще чотири години на зміні.
Він буркнув: «Добре», — і відключився. Наступні три години я не могла йому додзвонитися, бо він «був зайнятий». На роботі, мабуть.
Аж потім з’ясувалося, що «був зайнятий» тим, що заснув удома під телевізор, а телефон лежав без звуку в коридорі. У результаті квартиру трохи затопило, мені ще й сусіди знизу зателефонували, скаржилися на протічку.
Я ледве все владнала з сантехніком, сусіди були вкрай незадоволені. Коли я повернулася додому, та й коли побачила Мирона, який сидить на кухні й жує бутерброд:
— Мамо, ну я ж не винен, я дуже втомився, та й не почув дзвінків.
Тут я відчула, як у мені закипає все. Уперше не вберегла його, не пошкодувала, а справді розізлилася. Чим більше я спостерігала за поведінкою сина в себе вдома, тим глибше усвідомлювала: так він і в шлюбі себе поводив, а я звинувачувала у всьому Олю.
Він не хотів нічого робити по господарству, не прагнув допомагати фінансово, а про якісь дрібні чоловічі справи на кшталт дрібного ремонту годі й казати. Усе робив абияк або робив вигляд, що «не вміє».
Колись я напосіла на Олю за не пришитий гудзик чи не відпрасовану сорочку, а тепер бачу, що моя квартира сама перетворюється на безлад, бо Мирон жодного разу не доклав рук до прибирання.
— Мамо, ти що, сердишся? — дивувався він, коли я робила йому зауваження. — Я ж на роботі дуже зморююся, а ти в мене така добра, я думав, ти зрозумієш.
Дочка, Марія, спостерігала за всім цим осторонь і не переставала повторювати:
— Мамо, я ж тобі казала, що він іще з дитинства лінивий! Пам’ятаєш, як він вигадував відмовки, щоб посуд не мити?
А я все життя вперто вірила, що це просто він талановитий і багато вчиться, тому не має сил. Згодом — що він перенапружується на роботі, тож і вдома не може нічого робити. Тепер уже у мене не було підстав заплющувати на це очі.
Крах ілюзій
Моє терпіння тривало пів року, та зрештою я зрозуміла, що далі так бути не може. Не може дорослий чоловік жити, як у мами під крилом, і нічого не робити, ще й поводитися так, ніби йому всі винні. Я зважилася на неприємну розмову:
— Мироне, мені дуже складно тягти все на собі. Або ти починаєш брати участь у хатніх справах і повноцінно оплачувати частину витрат, або, сину, вибач, шукай собі інше житло.
Він образився неймовірно, горлав, що я його «виставляю». Зібрав речі але нікуди не переїхав, так і стоять у коридорі звідти бере що треба і на тому все. Відтоді зі мною ледь спілкується.
І от тепер, коли минув уже рік із часу їхнього розлучення, я раптом розумію, що колишня невістка, Оля, зовсім не така погана, як я раніше вважала. Вона три роки жила з моїм сином, який, виявляється, любив лише лежати на дивані та ще й вимагати до себе постійної уваги. Я тепер щиро дивуюся, як вона це терпіла.
Недавно я зустріла Олю випадково в супермаркеті. Вона привіталася, посміхнулася, запитала, як мої справи. Така ввічлива, акуратна, зовсім не розтріпана й не «безхазяйна», як я колись усім розповідала.
Я усміхнулася у відповідь і пробурмотіла, що все гаразд. І в ту мить мені так соромно стало, що я свого часу судила її, не знаючи всієї правди.
— Олю, — зважилася я заговорити, — вибач мені, якщо зможеш. Я була несправедлива до тебе.
Вона лише кивнула, сказала, що «все добре» і в неї життя налагоджується. В душі я відчула щось схоже на жаль. Чиясь дитина така толкова, а що мені зі своїм робити?
Головна картинка ілюстративна.
