fbpx

От цікаві люди, ну їй Богу, як діти малі! Цікаво, вони й направду думали. що я на таке дам згоду? тільки тому. що Марина була жінкою моєму тату я про себе. свої потреби повинна була б забути? “Вона тобі маму замінила”. Ну так, в певній мірі, але квартира тут до чого?

От цікаві люди, ну їй Богу, як діти малі! Цікаво, вони й направду думали, що я на таке дам згоду? Тільки тому, що Марина була жінкою моєму тату я про себе, свої потреби повинна була б забути? “Вона тобі маму замінила”. Ну так, в певній мірі, але квартира тут до чого?

От, у свої сорок дізналась, що я людина без душі і не маю совісті. Ну от, вони претендуючи на чуже совість мають, а я захищаючи своє – ні. Аж смішно стало.

Мами моєї рідної не стало коли мені і восьми років не було. Для малої дитини та подія рівнялась кінцю світу і завершенню усього земного.

Та й тато руки опустив одразу ж. Бабусі мої ще сяк так допомагали на перших порах, але якось одна за одною пішли у засвіти швидко.

Рік по матері справили, а у домі уже й ні душі, тато мій десь із друзями за комір заливає, а бабусі на місці вічного спочинку. Лиш я на брудному ліжку з котом.

Сама вчилась якісь там крупи варити, чи макарони. Знаєте, дивлюсь зараз на сина свого і просто сльози на очі. Ну як, як я могла вижити у тих умовах.

Ходила селом брудна і голодна. Люди годували, але частіше воліли триматись осторонь самі і дітей своїх біля себе тримали.

Голова села тодішня була жінкою дієвою. одразу викликала служби відповідні і мене у тата забрали. я спочатку і хотіла з дому втекти. Мріяла про те, що десь там мене чекають, будуть любити і оберігати.

Реальність спеціального закладу мені окуляри рожеві швидко зняла. Я тричі звідти тікала до тата. А одного дня, коли я вже зневірилась і майже змирилась із тим, що от тут я навіки, тато приїхав і забрав мене.

Добре пам’ятаю, що тоді мені було одинадцять і що тато мене познайомив із тіткою Мариною. Вона стала другою татовою дружиною і саме вона витягла його із тієї безодні в якку він летів шкереберть.

Тітка марина також мала двох дітей від першого шлюбу, тож у мене раптом з’явились брат і сестра. Ми були із ними зхавжди дружними. Олена, старша донька тітки Марини, навіть мого сина охрестила.

Саме от ці діти мені тепер і вичитують і про совість просять згадати. Справа в тім, що тата мого не стало пів року тому і саме я є власницею тієї квартири у якій він жив увесь той час. Свого часу вони із мамою так приватизували її.

Так ось. Село наше вважай уже передмістя столиці і квартири у нас ой які дорогі. Я заміжня. Маю двох, уже підлітків синів.

Коли по татові пів року минуло я прийшла до тітки Марини і попросила її звільнити квартиру мою, адже я вирішила її в оренду здавати. Нам потрібні були гроші. Та й скоро двоє студентів у нашій сім’ї буде, тож кожна копійка на рахунку.

Бачили б ви її очі!

— А куди ж я піду? – питає в мене, – То ж мій дім уже двадцять років. Щоби твій тато сказав, якби дізнався, що ти мене звідси женеш?

Мене її слова глибоко вразили. Якось не очікувала я от такої наглості. Все ж, вона мені людина чужа, живе у моїй квартирі та ще й незадоволена чимось. Дала терміну три тижні, аби і речі забрала і знайшла собі кут який.

І що ви думаєте? Діти тітки Марини, рідня наша, мені тепер спокою не дають. Бачте, я ні душі, ні совісті не маю. Квартиру я з якогось тобі дива мала б залишити Марині.

А чому? Тільки тому, що вона була жінкою мого тата колись? Тільки тому, що вона за ним, як за стіною кам’яною прожила і дітей своїх підняла у цій же квартирі?

Ну от скажіть, в чому я не права? Я що, не маю права свого забрати?

Ви б не вчинили так, як я оце зробила?

You cannot copy content of this page