Я терпіти не можу спеки, комплекція у мене ще та, а тут просто відчуваю себе зефіркою, що тане. Мокрі брови, мокрі руки… Думаю, хоч охолоджуся трохи, бо спека просто неймовірна.
І от витягую гроші та чую голос збоку:
– Світлано! Це ти?!
Я лиш на секунду оглянулася, але впізнала, хто переді мною. Через стільки років…
Швидко беру стаканчик та йду, навіть нічого не говорю, йшла б швидше, проте все розхлюпаю.
Е, ні, я не подарую цей квас землі, я ж уже доросла жінка. Стала і почала пити. Звичайно, що Іван одразу скористався моментом аби підійти і знову заговорити.
– Слухай, ми ж були дітьми тоді. Я вже тепер розумію, що чинив не правильно… Ти просто мені дуже подобалася…
Дивно, але ж як люди, які не мають мати на тебе жодного впливу, практично викривлюють твоє життя.
Так було і у мене.
Ми вчилися в десятому і цей Іван мені проходу не давав. Ні, це не була закоханість чи щось таке. Йому подобалося викрикувати щось мені в спину, щоб інші реготали, а я червоніла і йшла геть.
Коли я почала просити маму перевести мене в іншу школу, то отримала відмову:
– Доню, ще ж лише два роки лишилося. В іншу школу треба он куди їхати, а ти братика не зможеш забирати з садочка. Ну, яка муха тебе вкусила?
Далі продовжувалося більше – Іван полюбляв йти з компанією за мною до мого дому. Я старалася завжди йти з кимось з дівчат.
Але вірні подруги швидко скінчилися, бо ж нікому було цікаво аби за тобою свистіли.
Отак до мене, на диво, й приклеївся Юрко. Хлопчина тихий та спокійний, але доволі великий, як на десятикласника. Саме його захист і проводжання додому, перевиховали Івана і його компанію.
Я така була вдячна Юркові, що й не описати. Не знаю як, але ми вступили обоє на один факультет і я не знайшла нічого кращого як віддячити, як тим, що вийшла за Юрка заміж.
Я не скажу, що у мене просто метелики в животі пурхали. Але ми добре жили, рідко сварилися і у нас двійко чудових діток, а тепер вже й одна онучка. Правда, Юрко вже кілька років нема.
Я за ним дуже сумую, приходжу щотижня просто поговорити і запалити свічку.
Він був мені найкращим другом.
Аж тут цей… З’явився і треба ж, упізнав, хоч я не лише на сорок років старша, але й на сорок кілограм більша.
– Слухай. Я вів себе тоді по-дурному. Тепер розумію, коли в самого онучка, як це дівчинці неприємно. А мені ж було лиш би перед хлопцями по вихвалятися.
– Було і було, не хочу про це згадувати, – відрізала я.
– Як ти взагалі, як життя.
Я на нього подивилася… Не може людина зрозуміти, що я її ні чути, ні знати не хотіла тоді, то й тепер не палаю бажанням.
– О, пам’ятаю цей погляд… Думав ти давно забула.
Я пішла геть. Звичайно, добре, що людина змінилася, але ті часи мені не приємно згадувати. Не знаю, як би я себе повела, якби поруч тоді не став Юрко. Чомусь йому не требу було нічого ні перед ким доводити.
Відвідаю його цієї неділі і ще й посміємося з такої оказії. Отак людина нас звела докупи і дала прожити чудове життя. правду кажуть – не було б щастя, та нещастя помогло.
Фото Ярослава Романюка.
