Мені така тиша незвична була, бо останній місяць був дуже насиченим, а тут так, наче когось в хаті нема. та зрозуміло кого – мого синочка любого, що тільки те й робив, що дверцята холодильника відкривав:
– Мам, що є їсти?
Я до цього вже звикла, бо у мене троє хлопців в хаті: чоловік і два сина, т в мене їсти завжди було що, а тим більше, що мене свекруха в свій час добряче натренувала:
– Дениско це не їсть…
– Дениско те не робить…
– Дениско так на буде…
– Дениско це не носитиме…
І я отак як ту дитинку в сповитку від мамці та до себе, щоб нічого Дениска не засмутило та не напружило і так само діти мої виросли з тими ж смаками, що й у мого чоловіка, а це ще те випробування. Тому я й хотіла з невісткою якось переговорити аби їй розповісти про уподобання мого сина аби не було оцих дурних непорозумінь, які часто буває так роздуваються, що ще не встигли пожити разом, як вже в різні сторони розбіглися.
Але такої нагоди у мене за цей місяць просто не було і я дуже переживала, як там мій синочок, чим його годують, бо я знаю, що він може й в фаст-фуди бігати, а потім тиждень охкати на живіт.
Вирішила зателефонувати синові:
– Синку, як ваші спрви?
– Мамо, щось серйозне?
– Ні, а що?
– Сьома ранку!
– Ну то вставайте на роботу, снідайте. А що ви будете їсти?
– Мамо! Яєчню!, – кинув син слухавку.
– Ти дивися, який, – почала я чоловіка тормосити, – вже матері йому не треба!
– Люба, сьогодні субота, дай людям поспати!, – пробурчав чоловік і обернувся на другий бік.
Я вже не могла заснути і вирішила, що приїду до сина з його улюбленими налисниками з сиром і полуничним варенням. У мене те все швидко. Особливо, як сковорідка гарна, то раз-два і готово, далі сир розколотила і вже й перемастила. Понесла дворами, бо вони недалеко від нас знімають квартиру.
Невістка аж рота роззявила, що я так рано.
– То вам, дітки, аби не трудилися зранку, – кажу Олі, а сама поглядаю, що там у них на столі. І мало серце мені не стало…
Мій син, моя кровиночка їсть … рисову кашу… Зверху плавають якісь насінинки, щось чорне, певно сухофрукти.
Та він у мене зроду молочне не їв! Свекруха сказала, що Денисові молочне не можна, то я й не варила, мої діти просто не навчені на всілякі каші, вони навіть в садку їх не їли!
– Поснідаєте з нами, – питає невістка.
Я й сіла, бо ж не буду втікати. Смачна каша, нічого особливого, довго жувала льон чи що там було насипано, ну, як та корова на лузі, нажувалася.
Тільки я вирішила з невісткою поговорити про кулінарію, як син мені каже:
– Мамо, я тебе проведу додому, заодно в магазин заскочу.
Ми вийшли, а я від обурення вже й слів не знайду, але таки з себе вичавила:
– Сину, а відколи ти молочне їси?
– А що, можна й з’їсти.
– А в мене ти ніколи не їв!
– Мамо, ну ти чого? Я ж не буду Олі висловлювати, що там вона має зранку бігти на базар та мені відбивні робити. Поїли те, що є, далі підемо щось інше купимо і приготуємо. Чого я їй маю з самого ранку настрій псувати?
Я прийшла додому і закрилася в ванній. Таке мене накрило, така жалість до себе, чого ж так – я все життя старалася для них і ніхто мене не шкодував. А все було те «Ма, що їсти», а тут біля чужої такі вже розуміючі… Що зі мною коїться, як думаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота