Ходять і ходять. Ходять і ходять. Скільки ж людей тут буває, – бурмотіла собі під ніс Ольга Юріївна, підіймаючись сходами до своєї квартири.
На майданчику другого поверху кучкувалися кілька людей: жінка середнього віку, що перебирала хустинку в руках, дві дівчини років двадцяти, які шепотілися між собою й тихенько хихотіли, та задумливий чоловік із громіздкою офісною текою.
Якби хтось із них гучно розмовляв чи смітив, Ольга Юріївна із задоволенням виставила б їх із під’їзду, але ці поводилися тихо й пристойно. Приводу прогнати їх не було, а бажання – було. Злилася ж Ольга Юріївна на людську неосвіченість: двадцять перше століття надворі, а вони вірять у всі ці передбачення. Смішно. До кого саме віднести сусідку з другого поверху Марію Степанівну, Ольга Юріївна не знала, не розбиралася в цьому й не хотіла. Існують лише люди, які обкручують наївних людей. До цієї категорії й зараховувала Ольга Юріївна сусідку.
Марія Степанівна на вигляд була звичайнісінькою пенсіонеркою, якій давно за сімдесят, але про неї говорили багато: і долю передбачає, і поради дає, і ще багато що. Ольга Юріївна в це не вірила, але сусідку недолюблювала й навіть чомусь побоювалася, намагаючись не перетинатися з нею. Зазвичай їй це вдавалося, адже сама Марія Степанівна рідко виходила з дому. Хіба що в неділю вранці (подейкували, що вона ходить на церковну службу) чи інколи пізно ввечері (судячи з фірмових пакетів, до сусіднього магазину по продукти).
А якщо й доводилося Ользі Юріївні зустрітися з Марією Степанівною, то на її дружнє привітання вона кидала недбале «Добридень» й поспішала відійти, про всяк випадок схрещуючи в кишенях пальці. Так, у містику Ольга Юріївна не вірила, але пальці тримала, пригадуючи, як цьому вчила її літня бабуся по материнській лінії.
Мама Ольги Юріївни сама посміювалася з неосвіченості своєї матері, але кидала дрібку солі в кишеню святкової сукні Олечки, коли вони вирушали в людне місце – на ринок чи велике свято.
От і Ольга Юріївна, підкоряючись якимось спогадам, побачивши сусідку, схрещувала пальці, а потім, щоправда, сердилася на себе за забобони, але наступного разу робила те саме.
Якщо з сусідкою Ольга Юріївна зустрічалася рідко, то людей, які чекали в під’їзді своєї черги до Марії Степанівни, бачила чи не щодня. І щоразу бурмотіла собі під ніс про людську неосвіченість, але нічого вдіяти з непрошеними гостями не могла. Кілька разів вона навіть розмовляла про це зі старшою по під’їзду Іриною Львівною, на що та, зазвичай сувора, брала Ольгу Юріївну під лікоть і лагідно шепотіла:
– Ну що ви, що ви, які незручності, які претензії? Люди не галасують, не смітять, ну, подумаєш, постояли в під’їзді хвилин п’ятнадцять. Зате яка користь від Марії Степанівни!
– Яка? – здивовано питала Ольга Юріївна. Ірина Львівна ніяковіла, навіть червоніла й лепетала щось на кшталт:
– От, наприклад, Марія Степанівна квіти в під’їзді розводить. Так, так. Погляньте, як стало затишно й зелено.
Ольга Юріївна озиралася на кактус, що стояв на підвіконні, і з сумнівом стискала губи. Лише згодом вона дізналася, що самотня п’ятдесятирічна Ірина Львівна, яка в недалекому минулому витратила п’ять років на чоловіка, що так і не покинув сім’ю заради неї, частенько навідується до Марії Степанівни.
– Так і сказала: буде в Ірки чоловік, неодружений і при грошах, – пошепки ділилася з Ольгою Юріївною інша сусідка.
– Ти що, теж віриш цій жінціі? – хмурила брови Ольга Юріївна.
– Вірю, не вірю. Але пам’ятаєш, мій Сергій кілька місяців тому потрапив в автопригоду. Напередодні я зустріла Марію Степанівну біля під’їзду, а вона й каже: «Сергій твій хай і на зелений не поспішає, по сторонах дивиться». Я лише плечима знизала – у Сергія за стільки років водійського стажу штрафу, акуратний він у мене. А воно ж як сталося. Уже потім я згадала слова Марії Степанівни. Добре, що з Сергієм все добре, а машина… що ж, – зітхнула сусідка. Ольга Юріївна пригадала: справді, була така пригода. Василь, чоловік Ольги Юріївни, ще дивувався, що в Сергія при цьому – жодної подряпини.
Пригадала, але все ж вирішила про себе: «Збіг. А може, й зовсім сусідка заднім числом вигадує, для годиться».
Не повірила, одним словом.
Того понеділка ранок у Ольги Юріївни не складався. як звично. Проспала, запізнювалася, поспішала на роботу, так метушилася, що невдало смикнула кран – і… Вода хлюпає, а Василь, як на зло, на чергуванні, і Ольга Юріївна навіть не здогадалася, де воду перекрити. Однією рукою підставляє таз, другою набирає службу потрібну. Та й місцеві сантехніки, як і багато хто, не особливо моторні. Словом, коли проблему ліквідували, у Ольги Юріївни закралися здогадки, що сусідку вона таки затопила. Ці здогадки підтвердив і сантехнік, прямо так і сказав:
– Готуйся, господине, якщо в нижніх сусідів ремонт дорогий, то в копієчку вам обійдеться.
Ольга Юріївна пом’ялася, пом’ялася, але робити нічого – треба йти до сусідки. А сусідкою тією була саме Марія Степанівна. Постукала Ольга Юріївна несміливо, стоїть, хвилюється, пальці схрещені за спиною тримає. Марія Степанівна відчинила, привітно усміхається. Ольга Юріївна почала пояснювати: і про те, що проспала, і про кран, і про неквапливих сантехніків, мовляв, сильно затопило, який збиток? А бабуся дивиться на неї пильно й раптом каже:
– Бог із ним, зі збитком. Ти, Олю, на роботу сьогодні не їдь, візьми відгул.
Ольга Юріївна оторопіла від такої турботи. Пояснює, що ніяк не можна на роботу не піти, звіт на носі, і своє гне: давайте, мовляв, до оцінки збитків увечері повернемося.
– Не буде ніякої оцінки, ти тільки на роботу не ходи. Ходімо краще чаю пити, – наполягає на своєму Марія Степанівна.
Ольга Юріївна за все життя роботу не прогулювала, хіба що за дуже вагомими причинами, та й ті на пальцях порахувати можна. А тут дивиться на бабусю – і язик не повертається відмовити, зайшла на чай.
Марія Степанівна розливає запашний чай по горнятках, на мокру пляму на стіні навіть не гляне, про потоп – ні слова, а все щось лагідно розповідає, неголосно.
Що саме – Ольга Юріївна потім пригадати не могла, але слухала, як зачарована, попиваючи чай, аж поки не задзвонив мобільний. Телефонувала колега з роботи. «От же ж людина, забалакала, а я на роботу так і не подзвонила», – сердилася подумки Ольга Юріївна й почала виправдовуватися в слухавку. Але колега й слова не дає вставити, тараторить. Якось із її плутаних пояснень Ольга Юріївна зрозуміла, що дерев’яна віконна рама, яку начальство обіцяло замінити вже котрий рік, сьогодні впала. І впала саме на робочий стіл Ольги Юріївни.
– Стіл пошкодився, а гуркіт був сильний. Добре, що тебе там не було, – схвильовано розповідала колега, а Ольга Юріївна, з розширеними від подиву очима, дивилася на Марію Степанівну. Бабуся лагідно усміхалася у відповідь.
Наступного дня Ольга Юріївна знову завітала до сусідки, принесла свій фірмовий пиріг із курагою, і відтоді завжди чемно віталася при зустрічі. Пальці, щоправда, за звичкою в кишенях тримала.
А Василь зробив Марії Степанівні ремонт, хоч та й відмовлялася. А за три місяці в їхньому під’їзді з’явився новий сусід – розлучений і при грошах. Тепер він із Іриною Львівною, старшою по під’їзду, вечорами під руку в парк гуляти ходить. Та сама сусідка, яка розповідала, що «буде в Ірки чоловік, неодружений і при грошах», багатозначно киває Ользі Юріївні, а та відводить погляд. І віриться їй, і не віриться, але більше не бурчить, коли в під’їзді хтось стоїть, чекаючи своєї черги до Марії Степанівни.
