Мабуть, я занадто довго жила тихо та спокійно, щоб одразу зрозуміти: коли у твоєму домі з’являється четверо нових людей, жодного “тихого життя” не залишиться. Але я не скаржилася — то мій син, моя невістка та мої онуки. Хто ж, як не мати, допоможе? Так я думала. І зовсім не помітила, як мої думки стали нікому не потрібні.
Того ранку, коли вони переїхали, я пішла на роботу, а повернулася — і вже всюди коробки, дитячі речі, пакети, підлога вся в крихтах, запах недоїденої їжі з кухні. Аліна, невістка, стояла посеред коридору з таким виглядом, ніби вона тут мешкала сто років.
— Ми влаштувалися в тій кімнаті, — кивнула вона на мою кімнату, яку я роками облаштовувала під себе. — Там світліше.
— У тій?.. — я навіть не знала, що сказати. — Але я там сплю…
— Якщо так, то тоді ми поставимо ліжечко Кості до вас у кімнату, ми в тій не помістимося всі.
Я хвильку просто стояла. Ніхто не питав мене. Уже поставили дитячі ліжечка, уже раскидали речі, уже стелять постіль.
Син лише винувато потупив очі.
— Мам, ну… тимчасово, — пробурмотів він.
Я мовчки пішла на кухню, щоб не сказати чогось зайвого.
Але то був лише початок.
Перші тижні я жила, як білка в колесі. З роботи приходила, а вдома — хаос. І не просто безлад, а такий, що я часом не могла знайти свої шкарпетки. Діти хоч маленькі, але жваві. Бігали по всій квартирі, стрибали по моєму ліжку, забігали в мою кімнату й тягнули іграшки, крихти сипали, соками розливали.
Аліна ж поводилася так, ніби її це не стосується.
— Ой, вони такі непосидючі, — сміялася вона, не відриваючи погляду від телефону. — Нічого страшного.
Мити ванну, кухню, туалет — усе падало на мене. Вона ж наче навмисне робила вигляд, що не помічає. Іноді я бачила гору посуду, що стояла з самого ранку. Хоч би тарілку сполоснула. Але ж ні.
Хто ж то зробить? Звичайно, свекруха.
Син намагався щось говорити, але Аліна його обривала:
— Я не наймалась служницею. Я з дітьми сиджу. Хочеш порядок — роби сам.
Але робила, як завжди, — я.
Ночами я майже не спала. Аліна часто навмисно ставала з дитиною в коридорі, прямо біля моїх дверей, щоб я чула плач. Можливо, навіть думала, що таким чином я сама запропоную забрати малюка на руки. Але я вставала о шостій ранку на роботу й ледве трималася на ногах.
За день я бігала між офісом, магазинами, приготуванням їжі, прибиранням, а вечорами падала в ліжко. А вона… вона лежала й скаржилася, що “ніхто не допомагає”.
Якось я йшла з роботи повз наш двір, і серце мало не зупинилося.
Біля лавочок стояла Аліна з дітьми. Сусідки, як завжди, грілися на сонці, а вона їм розповідала:
— От живемо у моєї свекрухи. Умови — без слів. Вона взагалі з онуками не гуляє, не допомагає. А ще гроші вимагає за комуналку, уявляєте?
Я навіть відчула, як у мене потемніло в очах.
А я лише стояла осторонь і не могла ні слова вимовити. Поки дійшла до під’їзду, ноги тремтіли так, що ледь не впала на сходах. Дійшла до кімнати, скинула пальто й просто лягла, поклавши мокрий компрес на лоба.
Я ще чула, як син зайшов:
— Мамо, ти нічого не приготувала?
Аліна з коридору буркнула:
— А чого я повинна? Я цілий день з дітьми, а вона вдома лежить… Та хай би вже в село переїхала, якщо їй так з нами важко
Я вперше за місяці не втрималася й тихо заплакала.
Не думала, що моя доброта так обернеться мені. а вони ж так просилися до мене, казали, що після появи другої дитини ні на що не вистачає грошей, оренду вони собі дозволити не можуть.
– Мамо, ми переїдемо до тебе на якийсь час, добре?, – кліпав очима Максим.
Що не зробиш для любого сина. Але таке терпіти?
І тоді я вирішила: поїду до мами в село. Хоч на кілька днів відпочину, хоч перестану чути ці розмови.
На ранок я зібрала невелику валізку. Сусідки, що сиділи на лавці, проводили мене поглядами: хтось співчутливо, хтось з осудом. Вони вже не віталися. Шепотілися, переглядалися.
“Бач, яка з виду інтелігентна, а що там удома робиться…”
Я хотіла сказати, що це неправда, але зупинилася. Ніхто б не повірив.
У маминій хаті було тихо й спокійно. Я просиділа на кухні годину, просто дивлячись у вікно.
Мама поставила переді мною чай.
— Доню, ти якась не своя. Що трапилося?
Я розповіла. Усе. Вперше за багато місяців.
Мама вислухала, зітхнула, подумала й сказала:
— Віра якраз проситься з дітьми до міста на тиждень. Може, поселиш її в себе? Хай поживе у твоїй кімнаті. Побачимо, що буде.
— А діти? А Аліна? — я злякано підвела очі.
— Гірше вже не буде, — тихо сказала мама. — А відкриються очі — то тільки на користь.
Я вагалася. Але врешті погодилася.
Через кілька днів у моїй квартирі вже жила Віра, моя племінниця. Вона зі старшою лягала на кілька тижнів в лікарню для профілактики, жили у мене і я знала, що вона дуже охайна, діти її клопоту не завдавали.
Того ж вечора я отримала перший дзвінок.
Син кричав у слухавку:
— Мам, що це за цирк?
Аліна репетувала на фоні:
— Якщо вона по-хорошому не розуміє, то ми її виселимо по закону! Я не буду жити в такій тисняві.
Я спокійно відповіла:
— Дітки, я прохожу складний період. Мені потрібен відпочинок. А кімната — моя, і я маю право пустити туди кого хочу. І, Максиме, Віра твоя троюрідна сестра, поводься з родичкою нормально.
На тому вони й поклали слухавку.
За тиждень — ще один дзвінок.
— Мамо, ти розумієш, що нас доводять? Ми так жити не будемо! Або Віра їде, або…
— Або що? — я вперше за місяці не злякалася.
Аліна зірвалася на крик:
— Або ми її з квартири приберемо! Вона нам заважає! Ми маємо право тут жити!
Я тихо сказала:
— Добре. Тоді Віра залишається ще на тиждень.
Я почула, як Аліна зойкнула у відповідь.
Коли я повернулася додому, атмосфера була… напружена — це нічого не сказати.
Син був блідим, Аліна — червона, діти дивилися на мене сердито.
А я глибоко вдихнула й вперше за стільки часу вимовила твердо:
— Або ви виселяєтесь упродовж тижня. Або я складаю заповіт на користь Віри. Або ще комусь. Хто догляне мене на старість. Бо від вас, діти, я тепла не бачу.
Син опустив голову. Аліна закусила губу.
— Ви нам погрожуєте? — прошипіла вона.
— Я ставлю умови, — тихо сказала я. — Ви не питали мене, коли забирали мою кімнату. Не питали, коли розповідали сусідкам про мене небилиці. Не питали, коли я ночами не спала. Тепер — або по-хорошому, або по-закону, як ви любите.
Тиша тривала хвилин п’ять.
Син першим заговорив:
— Мам… Ми більше не будемо. Ми не потягнемо квартиру.
– Аліно, в тебе є батьки теж, то хай вони тепер вас приймуть, а з мене годі.
– Мої батьки живуть в селі!
– Мені все одно куди ви переїдете.
Вони зібрали речі за три дні. Переїхали на квартиру, яку винаймали до цього. Аліна при зустрічі на сходах навіть не глянула в мій бік.
Син час від часу дзвонить. Питає, як я.
Я знову сплю вночі. Знову готую для себе, а не на цілу бригаду. Знову приходжу додому й бачу там тишу. І ніхто не хоче вижити мене з квартири, бо так простіше.
Сусідки вже вітаються, хочуть чути подробиці. Я їм нічого не розказую, не хочу виправдовуватися, чути, що правда десь посередині.
Бо тепер я знаю точно: ніхто не повинен терпіти до себе нешанобливе ставлення, особливо в родині. А ви як вважаєте?
