От знаєте, думалось мені що у 60 я маю голову на плечах і вже точно знаю. як маю жити. Однак, то я так думала. бо у мого сина геть інше уявлення про те, як усе повинно у житті буте влаштованим.
Образився на маму, бо я долю собі влаштувати надумала. Тата немає уже більше 10 років, я сама живу, але ж усе одно – зрадила пам’ять.
Де? Чию? Коли? Чи мені усе життя удовою ходити і жити самотиною у хаті? Але схоже на те, що сина саме от такою мою долю і бачить. Ще й повчає мене, картає, каже що йому соромно. Тьху ти. Ото дожила.
Та й невістка у мене добра. Чого зі мною не порадитись? Так ні – понесла на хвості до чоловіка. “Таке бачила, такому стала свідком”.
Може, якби вона змовчала, було б і краще. Так ні ж, де втримати язика за зубами, та ще й якщо про свекруху йдеться? Любе діло переколотити, а потім тішитись.
Минулого місяця, якраз напередодні свят, у нашій сім’ї сталося щось несподіване. Іноді життя підкидає такі сюрпризи, що й сам не знаєш, як реагувати. Але почну з початку.
Моя невісточка Марійка нещодавно поверталася з відрядження. От вирішила заїхати до мене в Косів, щоб зробити приємний сюрприз.
Привезла каву, солодощі. Але замість теплої зустрічі й обіду зі мною, стала свідком ситуації. яку ну ніяк мій син не може прийняти і місить усе це вже місяць як.
Мій сусід Микола став для мене підтримкою в останні місяці. Після того, як мого чоловіка не стало, було дуже важко. Василь—чудовий чоловік, найкращий батько для нашого сина, який його обожнював.
Але життя продовжується. Коли ти залишаєшся сам, особливо в моєму віці, стає дуже важко і самотньо. З Миколою ми просто почали говорити. Потім він допомагав мені з городом, ремонтом.
І якось так склалося, що ми стали ближчими. Але хто б міг подумати, що це стане таким неприйнятним для моєї сім’ї? Бачте, я не повинна і думати про таке.
Того дня, коли Марійка приїхала, я навіть не помітила, як вона підійшла до вікна. Ми з Миколою сиділи на кухні, розмовляли про все і ні про що.
Потім він обійняв мене, бо я розповідала про свої переживання, а він—людина добра, тепла, підтримав мене. Тоді я й гадки не мала, що невістка це бачить.
Я навіть не здогадувалася, що сталося, аж поки наступного дня не зателефонував син. Слів не добирав. Ніби, не мама я йому а донька. що завинила поведінкою.
– Мамо, що ти собі дозволяєш?! – аж на фальцет перейшов а я ледь зрозуміла, в чому справа.
– Синку, заспокойся, про що ти? – спробувала я його зупинити, але він продовжував.
– Марія все бачила! Світлу пам’ять нашого батька. Як ти можеш, мамо? Тобі не соромно, що люди скажуть? Як ти могла?
Я слухала і не знала, що сказати. Максим —найдорожча для мене людина. Але в його голосі було стільки жалю й образи, що я відчула, як все всередині похололо.
– Сину, мені тільки 60 років. Я не можу все життя носити чорне і хлипати, бо чоловік пішов у кращий світ. Я сумую за твоїм татом кожен день, але це не означає, що я повинна залишитися самотньою до кінця своїх днів. Микола підтримав мене, коли було важко. Він хороший чоловік. Ти цього не розумієш?
Але він мене не слухала.
– Якби батько був на твоєму місці, та він би ніколи. А ти?
Після цієї розмови минуло вже кілька тижнів. Син не дзвонить, не приїжджає. Навіть на свята не зателефонував щоб привітати. Бачте, для нього це важко.
Але я теж людина. Я не хочу залишатися одна. Я не можу все життя прожити у чорному. Хіба це гріх—спробувати знайти трохи тепла й підтримки в цій холодній і самотній реальності?
Мені дуже прикро через реакцію сина. Але ще прикріше думати, що моє право на щастя може стати причиною такої реакції в сім’ї. Я не хочу, щоб син так реагував. Але й не можу дозволити собі відмовитися від того, що робить мене щасливою.
Чи правильно я вчинила? Не знаю.
Як ви думаєте, я справді винна? Чи маю право на щастя після всього, що сталося?
Продовження у першому коментарі.