fbpx

Отак би я й вагалася, якби на допомогу не прийшов мій тато. Не очікувала від нього такої красномовності, адже у нас за всіх говорила та вирішувала мама, а тато зазвичай мовчав чи обмежувався декількома реченнями

– Чому ми не можемо жити самі, – це питання мене здивувало і посіяло сумніви в моїй душі. А й справді, чому я не можу й далі жити одна, ростити двох дітей, а веду до хати чужого чоловіка, який хоч зараз і добре ставиться до моїх дітей, але, що буде далі?

Навіщо я так ризикую? Невже після тридцяти трьох моє життя має скінчитися і я маю бути лише мамою?

Мама теж не додає оптимізму, мовляв, хто ж захоче двох чужих дітей на ноги ставити.

– Марійко, ти хоч головою думай вже нарешті. Навіщо ти заміж виходила, щоб тепер думати, де з дітьми притулитися? А потім, коли й третє буде, то що будеш робити?

Діти, як один вперлися, що не хочуть більше нікого, крім мене.

– Мамо, ми його татом називати не будемо, – каже мені старший дев’ятирічний Ігорчик.

– Ми тебе любимо, нащо тобі ще хтось, – каже семирічна донька Каріна.

А от мій новий коханий Сергій дуже оптимістично налаштований попри те, що всі проти нього.

– Тут головне – терпіння, а все інше буде.

Але я вагалася й далі. чого ж вагалася – вже була певна, що відмовлю Сергієві.

Не через те, що не любила Сергія чи ще любила колишнього чоловіка, просто невідомість завжди лякає.

Отак би я й вагалася, якби на допомогу не прийшов мій тато. Не очікувала від нього такої красномовності, адже у нас за всіх говорила та вирішувала мама, а тато зазвичай мовчав чи обмежувався декількома реченнями.

А тут прийшов з мамою до нас і поки мама на кухні переконувала мене, що скільки там того життя – й так уже кінець і не треба нічого видумувати та жити заради дітей.

– Не міняй шило на мило, – переконувала мене вона.

А тим часом чую, що в дитячій щось надто тихо. Я тоді підходжу під двері і чую, як мій тато каже:

– Мама з вами часто час проводить, – питає тато.

– Ні, – кажуть діти, – хіба нам казку почитає і то не завжди.

– А знаєте чому?, – питає тато.

– Ні, – відказують вони.

– Тому, що мама цілий день працює, щоб тобі, Каріно, купити нове платтячко, а тобі, Ігоре, оплатити гурток карате. Потім вона приходить з роботи і має лише час аби приготувати вам щось поїсти на наступний день та прибрати той безлад, який ви щодня влаштовуєте. І все її життя зводиться до того, що вона вас цілує на ніч, а вихідні ви проводите, як не в закупках продуктів в супермаркеті, то мама цілий день пере, прибирає, готує.

Як ви, діти, думаєте, мама заслужила таке життя?

– Ні, – кажуть тихо діти.

– Думаєте, їй дуже весело це все робити?

– Ні, – кажуть вони.

– То чого ж ви не хочете аби Сергій їй допоміг в житті? Їй не прийдеться так багато працювати і вона може викроїть час не лише для вас, але й для себе? Ви знаєте, що мама любить робити?

– Дивитися серіали?, – питають діти.

– Ні, коли вона була така як ви, то вона дуже любила співати. Я казав, що з неї виросте справжня артистка. А замість цього вона привела на світ вас і співає хіба вам колискові. Може, вона б співала в хорі, щоб хоч трохи відчути себе краще? Чи просто посидіти в тиші? Я наприклад це дуже люблю.

– Ми це знаємо, – розсміялися діти, бо й вони хочуть сидіти в тиші, коли бабуся в кімнаті.

І отак мій тато виявив таку переконливу красномовність. Що діти погодилися аби Сергій з нами жив. І. знаєте, все наче непогано, бо у мене й справді більше часу з’явилося, та й діти почали відповідальніше ставитися до своїх речей, щоб я не прибирала кожного вечора розкидані іграшки.

Сергій все ще терпляче чекає, коли діти його приймуть остаточно.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page