Овва, от тобі й «кращий за брата», – Ганна дивилася на постать Лавра, який бачачи її біля могилки, ще здалеку обійшов
Івана нема вже другий рік, а його найкращий друг Лавро і не приходить до неї та не спитає, як її життя та чим допомогти, хоч при житті Івана не вилазив у них з хати на вихідних та часто ставав причиною їхніх сварок.
Ганна пригадує ті часи зі смутком, бо колись міцна родина через отаких друзів зійшла на пси.
Вони любилися з Іваном і були щасливі в шлюбі, принаймні перші роки. Все було, як у людей – обоє працювали, тримали господарку, ростили дітей.
Іван працював на екскаваторі, тому щодня приїздив додому.
Спочатку він встигав і додому приїхати і корові вкосити та з іншим по-господарству допомогти.
А далі почав його друг йому в вуха вливати, що він його, найкращого друга, проміняв на жінку.
– Ми з тобою за однією партою сиділи, вчилися разом, працюємо разом, а ти мене отак на жінку міняєш?
– Не бійся, скоро й ти женишся. То й мене проміняєш, – говорив Іван.
– Ніколи, – впевнено казав Лавро, – Ніколи між нами жінка не стане!
І, як не дивно, але між ним і Іваном і справді не стала жінка,ходив Лавро хлопцем і до тепер, до сімдесяти років так і не одружився.
А тоді він потроху Івана переманював на свій бік.
Тільки якась сварка у них з Ганною, друг тут як ту з порадою, що жінці нема віри і вона Івана просто не цінує.
– Ти подивився на інших жінок в нашому селі – самі все роблять, бо їхні чоловіки теж тяжко працюють. А ти мусиш і корову обійти, і картоплю підгорнути. Геть тебе Ганна під каблук взяла.
– Та ніколи!, – хрохорився Івані і в якийсь момент став не одразу додому йти після роботи, а знімати стрес з Лавром.
Звичайно, що Ганя цілий день не сиділа, а так само з роботи та до господарки, та до каструль, та до прання…
Не раз вона не змовчувала. Коли Іван плентався додому:
– Та що ти за чоловік такий? Інші жінкам допомагають, а ти мене геть за служницю тримаєш?
– Інші жінки своїх чоловіків шанують, а ти мене зі світу хоче зжити.
І ось такі розмови переросли в стійке відчуття, що людина стає одна одній чужою.
Проте, на вихідні, а особливо в неділю, Лавро не залишав друга-брата одного з жінкою, а приходив в гості несучи частування.
– Вже біда несе Лавра, – не стримувалася Ганна, – Я лиш присіла відпочити від варива, то знову на стіл подавай?
– Не смій мене перед другом ганьбити, – червоніли очі в Івана.
Мовчала тоді Ганна та накладала на стіл, а далі виходила з хати, бо не могла бачити Лавра та його вдоволену мармизу.
Отак і пройшло життя у неї, коли її чоловік більше пильнував друга, ніж її, щоб діждатися допомоги треба було добре насваритися. Але ніколи за всі ці роки Лавро не прийшов і не запропонував не оковиту, а допомогу.
В селі багато прикрої роботи – чи сіно везти, чи стайню перештукатурити за один день, але в такі дні Лавра і близько не було коло Івана.
– То де твій друг-брат, – питала тоді в чоловіка, – Як робота, то нема Лавра.
– У нього своєї вистачає, – казав Іван, бо його неможливо було перетягнути вже назад до жінки.
Коли ж Іван захворів, то Лавро його провідав лише раз, і то не в лікарні, а вдома. Якось боязко ховав очі від нього та від Ганни, може усвідомив, як вліз в чужу родину своїм язиком, а виправити все вже не можна?
Не відомо, але вже два роки він Ганні й на очі не попадався, хіба в церкві.
А тепер отак оминути могилу найкращого друга? Не помолитися та не віддати спомин душі? Що ж то за людиною треба бути?
Самого це скоро чекає і Іван там спитає у нього, чи такий ти вже мені був всі ці роки брат?
Фото Ярослава Романюка.
