Мій брат був роботящою людиною, як він Ларису відпустив на заробітки – я не знаю. Не скажу, що вони погано жили, але ж Лариса хотіла бути завжди над кимось, чимось виділятися. А як пішла мода купувати квартири в містах, замість того аби власні оселі ремонтувати, – то вона аж загорілася.
– Наша Наталочка поступить в університет та буде не в гуртожитку жити, а вже матиме власну квартиру, ще й комусь кімнату здаватиме, – казала вона.
– Назаре, – кажу я братові, ти мені прости, але твоя Наталка ні до якого університету. Ти ж дивися, як вона в школі вчиться – тягнуть її вчителі всі, лиш би випустити з школи. нащо витрачати гроші на навчання? То ж твоє здоров’я!
Але брат лиш махав рукою, мовляв, як Лариса вирішить – так тому й бути.
А Лариса вирішила, що вона заробить краще, ніж він.
– Знаю я, як ви там працюєте – на що витрачаєте кожна знає, а потім везете крихти і кажете, що вас одурили.
От і поїхала і не куди-небудь, а в Берлін.
Працювала і складала гроші, всі не висилала аби тут Назар не дав їм ходу.
– Знаю я, як ти грошима розпоряджаєшся. Я надто тяжко їх заробляю аби ти ними тринькав.
Не знаю скільки минуло часу, але Лариса і Наталку в університет запхала, щоб вчителькою була та в кабінеті сиділа, і квартиру купила.
Ми тільки диву дивувалися, що жінка може стільки заробити.
На це Назар нічого не говорив, а лиш ставав все похмурішим і похмурішим.
Здавалося б, вже й дитина в місті і квартира куплена – сиди, жінко, вдома. Та де там.
– Я тут болото місити не буду, я ще й собі на квартиру зароблю, – казала при людях Лариса, коли приїхала.
Я тоді своєму чоловікові казала, що вона вже «якає», то Назар може собі іншу жінку шукати, бо ця вже не його.
А Назар таки взяв собі це все до голови і повністю закинув господарку – корову продав, курей не тримав, хіба один кіт був, бо й пса треба годувати, а він чим перекусить в себе, щось у мене поїсть і все. Та й узявся до чарки – не буду приховувати.
Наталка теж носа з міста не висовувала, не мала часу за гульками до батька приїхати та розпитати як він.
Вона спілкувалася з матір’ю і добре з неї гроші виманювала, а з батька що візьмеш? Хоч Назар і нормально заробляв. Але на заводі не так добре платять як у Берліні.
А ще таке нерегулярне харчування та погані звички і вже Назар потрапив в лікарню в місто. Думаєте. Його донька провідувала?
Я Ларисі телефоную, що треба брата лікувати, а вона то зайнята, то зв’язок поганий, то скоро приїде. Отакі відмазки, а час летить.
Я не одну тисячу витратила аби братові допомогти, але було марно.
– Олесю, скажи мені правду, – каже брат, – Що лікар каже.
– Та нічого доброго, Назаре, – кажу йому.
– Лариса знає, що я хворий.
– Знає.
– А Наталка знає, – питає він.
– Знає.
– Олесю, аби їх на похороні не було, я тобі хотів гроші віддати, але ти вже сама знайдеш.
Брат мені розказав, де у нього наскладані гроші, які він наввипередки з Ларисою складав, думав, що її перевершить, але не склалося.
За кілька днів його не стало. Я нікому не повідомляла з його «дівчат», як він називав доньку і жінку, якби вони мені зателефонували – то сказала б, а так – значить він їм не потрібен.
Гроші я забрала собі і планую зробити йому ще пам’ятник.
Звідки Лариса прознала за них – не знаю, але якось мені подзвонила Наталка і каже, що тато їй мав гроші лишити і вона всю хату перерила і не знайшла.
От не знаю, що їй відповісти, але так, щоб до її черствої душі дійшло.
Фото Ярослава Романюка.
