Весна того року була швидкою, ранньою і напрочуд бурхливою – здається, прямо на очах розпускалися бруньки, ніжно-зелені листочки з кожним днем ставали все більшими, в лісі і в садках розквітали ніжні і ароматні весняні квіти.
Маринка закінчувала другий курс історичного, коли якось в бібліотеці познайомилася з Костиком. Високий та чорнявий хлопець з голубими очима відразу їй сподобався. І, як виявилося, ця симпатія була взаємною, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».
Юнак навчався на юридичному факультеті і збирався йти слідами батьків – відомих в області фахівців юриспруденції. Вони часто гуляли містом, милувалися великими зорями і загадували бажання, коли якась зірка враз починала падати додолу.
– Мені так хороше з тобою, любий, – шепотіла дівчина, пригортаючись до коханого. – Таке враження, наче ми з тобою знайомі все життя. Просто трішки не бачилися, а тепер знову зустрілися.
– І тепер вже ніколи-ніколи не розлучимося, – Костик сильніше пригорнув до себе юнку. – Знаєш, я інколи і сам не розумію, як жив без тебе весь цей час.
Літні канікули пролетіли так швидко, наче їх і не було. І знову Маринка з Костиком гуляли містом під нічними зорями, які виблискували на небі, наче підморгуючи закоханим. А коли група дівчини подалася в похід у Карпати на вихідні, то юнак пристав до них.
– Поглянь, яка краса! – шепотів він, залюблено дивлячись на мальовничі схили гір, вбраних у чарівні різнобарвні шати. – Ти тільки поглянь! Колись ми будемо приїздити сюди з дітками, покажемо їм усі найчарівніші куточки нашої Батьківщини, щоб вони виросли справжніми патріотами. До речі, ти кого хочеш – синочка чи донечку?
– І донечок, і синочків, – відповіла дівчина. – Ти ж знаєш, я з багатодітної сім’ї і вважаю, що діток повинно бути стільки, скільки Господь дасть.
– Ти у мене неймовірно чарівна, – мовив хлопець. – І я так тебе кохаю, що й життя свого вже не уявляю без тебе. Жодного дня, жодної години.
Він обійняв кохану і почав її цілувати. І лише зорі, гори і прим’ята трава були свідками їхнього кохання.
Дізнавшись про те, що їхній єдиний син зустрічається із дівчиною з далекого села, батьки Костика не на жарт розлютилися.
– Невже ти не розумієш, що для цієї поліщучки ти – просто шанс залишитися в місті? – кричала мати до сина, який саме лежав у лiкарнi після aпeндициту. – Яке кохання? Де ти його бачиш? Сину мій, з її сторони є лишень бажання вирватися з сім’ї, де ростуть ще семеро дітей. І не просто вирватися, а вийти заміж за такого, як ти, багатого сина відомих батьків, і жити як вареник у сметані. Отямся, сину! Не рівня вона тобі, і ми з батьком ніколи, чуєш, ніколи не дозволимо вам бути разом!
Того ж вечора Ганна Едуардівна побувала і в гуртожитку. Увірвавшись в кімнату Маринки, накричала на неї, обізвавши усіма негарними словами, які лишень приходили на згадку.
– У нас із чоловіком на приміті давно уже є дівчина з гарної родини – і Костик одружиться з нею, – промовила вона таким тоном, який не лишав бодай найменшого шансу на апеляцію. – А ти повинна зникнути з його життя. Якщо дійсно любиш – зроби його щасливим, покинь його. Бо поки ми з чоловіком живі, то вам разом бути не дамо.
Гримнувши дверима, поцокала тоненькими каблучками модняцьких туфель до виходу. Маринка ж наче вклякла – у неї під серцем вже билося ще одне серденько, і життя без коханого вона не уявляла. Однак наступного тижня перевелася на заочне відділення такого ж факультету, але в іншому місті. І поки Костик одужував – переїхала туди.
– То скажи йому, що вагiтна, і тоді нехай його мамуня хоч гопки танцює – прийме вона тебе, нікуди не дінеться, – ніяк не могла зрозуміти вчинку подруги Катя. – Побіситься – і буде внука чи внучку бавити. Постав їх перед фактом – і справі кінець.
– Ти не розумієш – вона в чомусь має рацію: вони заможні, відомі і ніколи мене не приймуть, – сумно відповіла Маринка, змахнувши сльозу. – Від цього стрaждaтиме і Костик. А я не хочу, щоб йому хоч трішечки було погано через мене. І дівчина назавжди зачинила двері гуртожитку.
Минули роки. Якось Костянтин Германович подався до сусіднього обласного центру на суд. Його, як маститого адвоката, відомого далеко за межами рідного міста, часто запрошували захищати обвинувачених у різні куточки України.
Однак цього разу він вирушив у дорогу після того, як відвідав мoгилку мами, – Ганни Едуардівни. Вона все хотіла одружити сина, мріяла, як бавитиме онуків, однак Костянтин все відмахувався: мовляв, не до одруження йому – роботи багато. Після того як не стало дружини Герман Вальдемарович довго не міг отямитися – втрата була надто вaжкoю, тож через місяць він також потрапив до лiкарнi.
Відвізши батькові пакет із фруктами і відвідавши мoгилу матері, чоловік сів за кермо і скоро залишив місто позаду. Дорога стелилася легко, тож незабаром вдалині вже горіли вогні іншого міста.
Наступного дня він саме підійшов до суду, як звідти вийшла жінка, яка змусила поважного, стильно одягненого чоловіка зупинитися. Він дивився на неї і, наче уві сні, усвідомлював, що жінка у сірому плащі і модній обувці – його Маринка.
– Кохана! – гукнув він, назвавши її так, як подумки називав усі ці роки. – Маринко, Маринко, зупинися!
Вона зупинилася, наче вкопана. Вклякла, ледве почувши голос того, кого не переставала кохати довгих 25 років. А коли їхні погляди зустрілися, то, скрикнувши, впала йому на грyди і заридала, наче мала дитина, яку образили.
– Ой, та що це я? – знітившись, спробувала звільнитися з обіймів його сильних рук. – Вибач…
– Це ти вибач, що не вберіг, – промовив Костянтин Германович, не витираючи сліз. – А ти… як ти живеш? Як сім’я?
– Яка там сім’я, – махнула рукою. – Живемо втрьох – я, наша донька і кіт Мурчик. Знаєш, наша Яна так подібна на тебе, ну, просто викапаний ти…
Того дня вони все не могли наговоритися. Розповідали одне одному про все, що було в їхньому житті за оті довгі чверть століття. Маринка, народивши доньку, працювала на двох роботах, віддавши дитя в ясельну групу. Потім, зрозумівши, що з дипломом вчителя історії вона багато не заробить, вступила на економічний. Почала мотатися в Польщу по товар. Відкрила магазин. Тоді ще один.
– А тепер я взагалі пані, – розповідала вона. – Маю магазини одягу по всій області, ще є декілька продуктових крамниць. Донька вчиться у Варшаві. Здобуває другу вищу освіту, а ми з Мурчиком ледацюємо…
Заміж так і не вийшла. Звісно, залицяльників було багато, однак відчувала, що жоден із них – не той, з ким готова прожити все життя. В її серці всі ці довгі роки був він. Костянтин теж не міг повірити у своє щастя. Здавалося, що довгих років розлуки й не було. За тиждень, залишивши всі справи на управительку, Марина Іванівна забрала кота і переїхала у місто, де колись зустріла кохання всього свого життя.
– Вибач, дочко, – батько Кості відразу відчув, що перед ним саме та студентка, яку вони з дружиною сприйняли як лютoгo вoрoга їхньому сину. – Вибач за все і прости нам, якщо можеш. Добре?
На той час він вже поволі ходив великим розкішно обставленим будинком і з радістю спостерігав, як його син прямо на очах змінюється. В очах поважного адвоката було стільки щастя і радості, що батько і сам незчувся, як піймав себе на тому, що він і сам почав усміхатися.
Маринка виявилася взірцевою господинею, тож кожного вечора радувала чоловіків смаколиками. А ще з того часу, як вона прийшла в їхню оселю, в домівці стало наче тепліше, затишніше. Однак головний подарунок Германа Вальдемаровича очікував попереду.
– Тату, скоро приїде наша донька і твоя онука, – якось мовив Костянтин. – Отож, в неділю їдемо на залізничний вокзал її зустріти. Також приїде і мама Маринки. А ще – скоро у нас буде ще одна дитинка, а в тебе – онук чи онучка.
Від щастя чоловік заплакав, не витираючи сліз, подивився на ікону Почаївської Богородиці і почав шепотіти слова подяки. А затим молити Пресвяту Діву, щоб і вона простила те зло, яке вони з дружиною вчинили до Маринки. Тим часом жінка з коханим пішли на кухню накривати на стіл.
– Господи, Матінко Божа, і я Вам дякую за те, що така щаслива! – промовила вона. – Якби хто сказав, що в 45 родитиму, то не повірила б!
– Ну, значить, не дурний казав, що в 45 – жінка ягідка знову, – Костянтин обняв долонями її живіт, у якому вже підростав їхній синок. – Однак тепер я ніколи-ніколи нікуди тебе не відпущу!
В іншій кімнаті батько чоловіка то просив у Господа прощення, то дякував за все, що сталося у житті його сина.
Ксенія Фірковська
