Думаю, все завдяки тому, що я пів життя пропрацювала на роботі в Італії, а там з сеньйорою і на морі відпочивала, і в гори їздила, на смачній і корисній їжі жила ще й гроші мені за це платили. Проте, я вже вирішила, що з мене годі, бо наче всіх дітей забезпечила квартирами, а далі вже хай самі, я ж теж маю думати з ким старість зустрічати.
І от познайомилася я в театрі з одним дуже пристойним чоловіком, начитаний, гарний, ввічливий. Чим не кандидат аби заміж вийти? Сам давно розлучений, дітей немає, живе з мамою.
І отак ми зустрічалися то на прогулянки, то на каву і я вже стомилася від такої ходьби та запросила його до себе на вечерю. Постаралася на славу, адже я вмію готувати і ще й не пошкодувала грошей на хорошу рибу, нарізку, ігристе. Він мої старання оцінив, квіти подарував, руку поцілував…
І отак повелося у нас, що зустрічаємося в мене та гарно проводимо час. Звичайно, що я чекала, коли ж Анатолій мені запропонує руку і серце, і дочекалася.
Стали ми жити у мене, все чудово, я щаслива. Анатолій ходить на роботу, відвідує маму, я вдома, готую-прибираю і чоловіка з роботи чекаю.
Пройшов місяць, але чоловік так мені зарплату й не віддає. Взагалі не дає мені грошей на продукти, навіть не питає чи треба хліб купити. Приходить і з порогу квітку мені в зуби суне:
– Олечко, годуй коханого чоловіка…
Я вже йому сказала, що мені квітів не треба, думала, що він так оцінює свій вклад в вечерю, замість хліба квітка і все, він може спокійно тарілку вилизувати.
Ну як йому сказати, що я ж не працюю, а проїдаю свій запас! Я пробувала натякати, що треба йому в магазин зайти, а він мені каже:
– Олечко, я в цьому зовсім не розуміюся, я можу пакети понести, але вже давай ти сама купиш, ти ж і так ніде не працюєш, а я з роботи стомлююся.
І знаєте що я надумала, щоб йому просто в очі не сказати, що він має робити? Правильно-пішла на роботу, щоб був привід сказати, що я теж стомлююся.
І вийшло, але не зовсім так, як я того хотіла:
– Олю, а чому ти такі продукти дорогі купуєш? Так ніякої зарплати не вистачить, тобі треба бути економнішою, – каже він мені і чек простягає.
– Так, знаю, – кажу я,- ти вже так пів року харчуєшся і я звідкись гроші беру.
– Тобто, ти мені цим хочеш дорікнути? Хіба не в твоїх обов’язках чоловіка годувати?
– В моїх, але я маю за щось продукти купити, – кажу йому і вже нічого не розумію.
– Ти ж вже влаштувалася на роботу, то й купуй.
Я була просто вражена, ніякого просвітку, що треба дати гроші аби за них щось купити! Я не розумію чи він так вміло грає роль наївної людини, чи це справді йде від серця?
Безперечно, Анатолій чоловік приємний і з ним комфортно жити, але ж я не хочу його забезпечувати! Тепер я розумію, чому його жінка покинула багато років тому, бо він не знає як взагалі сімейне життя функціонує.
Я не хочу аби все скінчилося за такий короткий час, але як все подати чоловікові так аби він мене зрозумів – не знаю. Якщо скажу йому прямо давати гроші, то він мене обвинуватить в меркантильності та піде, він дуже чутливий до цього. Але й годувати дорослого чоловіка, щоб тримати в квартирі, мені теж не хочеться, хоча думка про те, що я на нього стільки вже грошей витратила не дає мені вночі спати. Порадьте, що мені робити з цим?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
