fbpx

П’ять років я морочив дівчині голову і покинув її. Не просто покинув, а не прийшов на своє весілля. Я знаю лише одне слово, яким мене можна назвати, і воно дуже погане. Мій неспокій побачила мама

Слово за слово, і випадковий знайомий розповів свою історію кохання.

На площі Філармонії рясно зацвіли сакури. Минулими роками у такий період майдан з фонтаном у центрі аж кишів городянами, а цьогоріч тільки кілька перехожих любувалися японським дивом і поспішно йшли геть. Остерігалися зустрітися з такими ж, як і вони, в захисних масках і з тривожним поглядом в очах.

Зо два десятка лавиць були порожні. Тільки в найближчому до квіткового магазину кутку сидів гурт молоді, в іншому – самотній чоловік, який вертів у руках незапалену папіросу. Побачивши мене, запитав чи не маю запальнички. Відтак слово за слово й ми розговорилися зі своїм випадковим знайомим. Уже з першого погляду було помітно, що його щось гнітить.

За матеріалами – Погляд.

«Я не прийшов у РАЦС на своє весілля… Йшов туди і думав: «Боже, що я роблю? Це моє життя? Чи батькове?». Я забрав заяву, яку місяць тому ми з Ганнусею подали, і тепер не знав, чи витримає вона таке випробування. Чи витримаю я?», – ретельно підбираючи слова, заговорив він.

З його розповіді дізнався, що з Анною він познайомився за екстремальних обставин – ледь не зачепив її машиною. Вона бігла в університет на пари, а він повертався з вечірки своєю автівкою. Невиспаний і ще трохи захмелілий, не встиг загальмувати на пішохідному переході. На щастя, лише трохи її зачепив. У іншому випадку від би поїхав далі, навіть не перепросив (такий уже мав характер), але очі дівчини зупинили його. Щось таке було у тих очах, чого й досі не може зрозуміти. Наче магніт. Він зупинився, вийшов, попросив вибачення і навіть запропонував її підвезти. Дівчина спізнювалася, тому не відмовилася.

Та коли вона зайшла в університет, він чомусь вирішив зачекати її, а коли вийшла, знову запропонував підвезти. Ну а далі все закрутилося. Він чекав її після пар (номер мобільного вона відразу відмовилася назвати), проводжав додому. Після місяця таких зустрічей вона, нарешті, погодилася на справжнє побачення. І відтоді вони вже не розлучалися. Зустрічалися п’ять чудових років. Вона була для нього всім тоді та й залишалася досі. Анна завжди вирізнялася серед дівчат з його оточення. Щира, весела, добра і завжди справжня. І саме це його так вабило до неї. Знав, що дівчина була з дуже бідної сім’ї. Часто вона навіть не мала за що поїсти, але щоразу неохоче приймала від нього допомогу. Тож був переконаний, що, на відміну від інших його знайомих, вона з ним не через гроші.

Сам він народився і виріс у заможній родині. Тато – власник мережі закладів харчування. Мама – власниця салону краси. Для його батьків гроші – сенс життя. Тому, коли сказав, що одружується, перше їхнє запитання було: «Хто її батьки? Вони заможні?». Тоді він відбувся жартом, бо не усвідомлював, що для них це (і тільки це) справді важливо. Але коли Аня вперше прийшла до їхнього дому, його неприємно вразила поведінка найдорожчих людей.

Дівчина прийшла, як завжди, красива, усміхнена і скромна. Проте мати сказала, що вона – така собі «сіренька миша, обдерта і убога». Тато ставив запитання, від яких ставало незручно. «Ну хоч якесь майно у вас є?» – не вгавав батько. «Тут ми живемо у квартирі маминого брата. А ще маємо бабусин будиночок у селі», – не розуміючи, яке це має значення, ніяково відповідала Аня. «Великий? Новий?» – допитувався тато.

Спрямувати розмову у інше русло було неможливо. Та коли мама дозволила собі зробити Анні зауваження про «недоглянуті нігті», він не витримав. Подякували за вечерю, і пішов відвезти кохану додому. У машині вона розплакалася. «Я їм не сподобалася, – ковтаючи сльози, казала. – Я їх боюся. Вони так дивилися на мене, що я хотіла провалитися крізь землю!». «Байдуже. Не плач, – заспокоював я. – Це ж не вони з тобою одружуються. Вони мають плакати через свою поведінку. Анночко, я все життя буду поряд і оберігатиму тебе. Ти більше ніколи не будеш плакати. Обіцяю».

Вона витерла сльози, усміхнулася і міцно пригорнулася до мене. Тоді він ще не знав, що це була остання їхня розмова. До батьків він повернувся сердитий. Намагався їх присоромити, пояснити, що ця дівчина багатша від них усіх разом узятих. Багатша духовно. Але тато слухав це з іронічною посмішкою. Мама взагалі вийшла в іншу кімнату. Коли заспокоївся, батько сказав досить суворо: «Я даю тобі три дні, щоб забрати заяву про одруження. Інакше…». «Інакше, що? – вигукнув він. – Інакше весь спадок я перепишу на твою двоюрідну сестру. Я не для того стільки років наживав статки, аби віддати їх якійсь біднячці. Та їй тільки того й треба. Вона з тобою лише через гроші. Нерівня вона нам. Не-рів-ня». «Вона не така!» – заперечив. «Вона злидарка, – відрізав батько. – Я все сказав. Ніякого весілля не буде! А ні – зостанешся без копійки».

Мій новий знайомий продовжив монолог: «Я ще довго намагався пояснити татові, що кохаю Анну. Але… він завжди знав мої вразливі точки. Мені соромно. Дуже соромно, але я здався. Чому? Я ніколи не знав бідності. Я боявся бідності. Стати незалежним від батька і прогодувати сім’ю самому? Тепер я на це готовий. Тоді – ні. Тоді я нічого не вмів, бо знав, що мені у спадок дістанеться батьків бізнес. «Навіщо ти їй бідний? Не ламай дівчині життя!» – переконував батько. І я здався. Через три дні після цієї розмови і за два дні до одруження пішов у РАЦС і забрав заяву. Я довго збирався з думками, аби пояснити все Анночці, але не зміг. Тоді думав, що так буде краще. Тепер я визнаю, що просто боявся глянути їй в очі. Удома батько зустрів мене оплесками. Мама чомусь знову вийшла в іншу кімнату. Дивно, але Анночка не зателефонувала мені. Я знаю, що вона прийшла в РАЦС. Не дочекалася мене, але не зателефонувала. Вона завжди немов читала мої думки. І після того невдалого знайомства із батьками, коли я проводив її додому, сказала: «Ти справді хочеш зі мною одружитися? Я не твого кола дівчина. Я зовсім не вписуюся у вашу сім’ю». Вона немов відчувала… Багато днів, годин, хвилин я намагався її забути і блокувати думки про те, що накоїв. П’ять років я морочив дівчині голову і покинув її. Не просто покинув, а не прийшов на своє весілля. Я знаю лише одне слово, яким мене можна назвати, і воно дуже погане. Мій неспокій побачила мама. «Знаєш, вона справді на вигляд як сіренька миша. Але одразу видно, що вона тебе кохає, – мовила мама. «Що? Мамо! Хіба ти не була проти неї? Чому раніше цього не казала?» – не міг зрозуміти я її. – Ти мав вибрати: кохання чи гроші. І ти вибрав гроші. От тепер кохай їх, живи з ними. Тільки не чекай взаємного почуття».

Почуте далі мене просто вразило. Виявляється, коли мій тато був мого віку, перед ним теж стояв вибір: кохання чи гроші. Тоді у нього було двоє дівчат – бідна, яку він кохав, і дуже багата, яка кохала його. Тато сам був із незаможної родини, тому про злидні знав не з чуток. «Він вибрав багату наречену, – сказала мама. – Та, як ти знаєш, щастя у сім’ї так і не знайшов. Замінили його гроші».

Я, правду кажучи, ніколи не розумів, чому мої батьки живуть разом. Не було такого дня, щоби вони не посварилися. Не сварилися вони хіба тоді, коли не розмовляли. «Спочатку думала: пройде час, звикнеться, полюбить. Я ж знала, що він, не кохаючи, одружився зі мною, – розповідала мама. – Потім полюбив. Тільки не мене, а гроші мого батька. Почав випивати, гуляти. Називав «жабою» і казав, що терпіти не може… Смішно сказати, ми і близькими були лише кілька разів за все подружнє життя. І то переважно тоді, коли він приходив з якогось застілля. Я вже хотіла на розлучення подати, але з’явився ти… Далі тобі все відомо.

Щасливої родини з нас так і не вийшло. Шкода, що ти вдався у батька. Теж занапастив уже два життя через гроші. Дивись, не вдавися ними. І я відчув такий осуд у словах своєї матері, що мені аж стало не по собі. Я кохаю Аню безмежно. Як міг покинути її після п’яти років зустрічей? Ми ж бачилися майже щодня, а коли не вдавалося зустрітися, я спати вночі не міг. Як я думав прожити решту життя без неї? «Та хай він згорить, той спадок!» – подумав я, сів у машину і помчав до коханої. Я розумів, що вона мене прожене, що відразу не пробачить. Але я їй усе поясню, і ми будемо разом. Я ж обіцяв, що завжди буду поряд. Я зупинився біля будинку, до якого завжди проводжав Анночку. Натиснув на дзвінок і довго не забирав руку. Почув кроки. Серце на мить зупинилося. Зараз я її побачу. Я не бачив її цілий місяць. Зараз вона відчинить, і я спершу її міцно обійму, а далі на колінах благатиму вибачення. Але… двері відчинила незнайома мені дівчина. «Тут жила дівчина з мамою. Та вони переїхали. Ми тепер орендуємо цю квартиру в їхнього родича. Та я здогадалася хто ви і маю для вас конверт. Власне, Анна просила передати».

Мені здалося, що мій співрозмовник ось-ось заплаче. Я міцно стис його руку, а він продовжував: «З конверта випала обручка, яку я подарував їй на заручини. Обручка і більше нічого. Жодної записки. Жодного слова. Та на конверті з’явилися великі чорні літери «Тепер шкодуватимеш усе життя». Так і сталося. Відтоді минуло п’ять років. Після п’яти років чудових стосунків я прожив уже п’ять років без своєї коханої. Усі мої спроби знайти її були марними. Зараз я б віддав усі гроші світу лише за одну можливість глянути в її щирі очі й сказати: «Вибач…» Проте я щиро сподіваюся, що Анночка забула той біль, якого я їй завдав, і стала щасливою. Вона така справжня, що заслуговує на щастя, а не на такого продажного хлопця, яким виявився я. Будь щаслива, дівчинко із щирими очима».

Він витер вологі очі і пішов, не попрощавшись. А я так і не запитав його імені…

Автор – Адріан САК.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page