fbpx
Історії з життя
П’ятнадцять років минуло відтоді, як закінчили школу, не так багато, щоб змінитися до невпізнання, однак Женю Поліна впізнала лише тоді, коли уважно до неї придивилася

На вихідних Поліна любила погуляти торговими центрами. Ні, вона не була шопоголіком – просто на вихідних у чоловіка, з яким вона зустрічалася, не було можливості проводити час з нею – він мав бути з дружиною та дітьми.

Поліна ж була для Юрія «світлом у віконці», «радістю» і «тою, для якої варто жити». А їй все частіше здавалося, що вона потрібна Юрію просто для різноманітності, для гостроти відчуттів, і жодних приводів будувати плани на спільне майбутнє він їй не давав.

Та й Поліну вже почали дратувати ці швидкоплинні, ретельно сплановані зустрічі. Хіба ж це любов?! А хотілося кохати і бути коханою та єдиною!

Поліна подивилася на модні вбрання у бутиках, випила в кафе чашку зернової кави та сіла на лаву. Незнайомка, що вийшла зі скляного магазинчика—акваріума, раптом радісно кинулася до неї: «Полінко! Це ти!»

— А ви хто? — Дещо приголомшено відсунулася Поліна.

— Та я Женька з десятого «Б» — з паралельного, пам’ятаєш? Невже так сильно змінилася? А ти майже така сама, як була і навіть краща!

П’ятнадцять років минуло відтоді, як закінчили школу, не так багато, щоб змінитися до невпізнання, однак Женю Поліна впізнала лише тоді, коли уважно до неї придивилася.

Ця гарна, сяюча щастям молода жінка була зовсім не схожа на довготелесе дівчисько, яке у восьмому класі шалено закохалося в десятикласника Микиту, кучерявого красеня—гітариста.

Микита, соліст шкільної музичної групи, був мрією усіх дівчаток їхньої школи, починаючи з першокласниць, а Женька, не зважаючи на інших, всюди ходила за ним, неначе тінь, не зводячи з нього закоханих очей так, ніби в неї був хоч якийсь шанс на взаємність!

І як ви думаєте, що ж розповіла Женька Поліні — що вона одружена з Микитою!

— Ух ти! – відреагувала Поліна. — Так от чому ти аж світишся від щастям! Відразу видно, що все добре!

— Зараз добре! — засміялася Женя. — Тільки як довго я йшла до свого щастя!

Микита після школи вступив до військового училища і поїхав дуже далеко.. Казали, що на третьому курсі одружився. Я після школи пішла працювати і вступила до інституту на заочну форму навчання— адже ми жили з бабусею удвох, грошей не вистачало. Бабусі невдовзі не стало, і я залишилася одна.

Через три роки після цього затягли мене колеги з якогось там приводу в кафе і раптом за спиною я почула знайомий хриплуватий голос:

То був Микита!

— А, це знову ти, Женько. — Тільки й почула я від нього! – продовжувала свою історію Женя. — Від спільних знайомих дізналася, що він овдовів і справлявся з цим найвідомішим способом — заливав його. З училища його вигнали, і тепер він тут. У перервах між «заліковуванням» своєї зболілої душі підробляє співом у кафе.

І я взялася витягувати коханого з цієї прірви. Спочатку просто часто приходила до нього додому, а потім і зовсім туди переселилася. Витягувала його з поганої компанії, привозила додому, відмивала, як мале дитя, укладала спати, вранці відпоювала капустяним розсолом.

Паралельно доглядала його старих батьків — обмивала їх, годувала.

Микита влаштувався на завод слюсарем, на прохання Жені вступив до університету будівництва. Туди ж вступила і Женя, закинувши навчання на факультеті іноземних мов.

А коханий не втрачав нагоди висловити їй своє «фе»: «Чого ж тобі від мене треба, Женько?! Чого лізеш, куди не просять?»

— Женю, але це ж так принизливо– обурилася Поліна.

— Ну не могла ж я його покинути, коли йому було погано! Любила і тоді, коли була не потрібна — він закохався в молоду викладачку і пішов до неї, а я залишилася з його старими — не можна було залишити їх, безпорадних! Та й я до них так звикла — у мене вже ні батьків, ні бабусі не було, — продовжувала Женя.

А в цей час я «вчилася бути жінкою» — перетворювалася з гидкого каченяти, яким була, на те, що я є зараз.

Через рік кохання у Микити закінчилося і він повернувся додому. Мені сказав, щоб я тут під ногами даремно не крутилася, а з’являлася лише за потребою. Тільки необхідність моєї присутності була постійною.

Перед тим, як відійти в засвіти Ніна Олексіївна, його мати, взяла з Микити слово, що він зі мною одружиться. Він не міг їй відмовити, і коли її не стало, ми розписалися.

Тільки жили, як і раніше, у різних кімнатах. Микита до того часу вже закінчив навчання і працював на будівництві. І одного разу на його ділянці стався випадок, а Микити в цей час і на роботі не було — він взяв відгулі.

Довести його невинність було неможливо – йому світив термін за гратами. Щоб зробити неможливе, я знайшла найкращого адвоката. Для цього довелося продати бабусину квартиру, тож я залишилася без свого житла.

— І тобі не страшно було залишитися без даху над головою поряд із людиною, якій ти не потрібна? — здивувалася Поліна.

Женя відповіла:

— Я думала тільки про те, щоб врятувати Микиту — він був сенсом мого життя.

Судовий процес був довгим. Микита посивів, постарів. А коли все закінчилося і його виправдали, увечері вдома він підійшов до мене, обійняв мене і сказав: «Дякую тобі, Женю. Пробач мені, якщо можеш».

— Одним дякую не відбудешся, — попередила його я. Тепер у нас ростуть два сини. Микита виявився чудовим чоловіком та батьком. Живемо у тій самій квартирці разом із його старим батьком. Небагато, але дуже дружно.

Женя випромінювала непідробне щастя.

Наприкінці вихідних, коли Юрій зателефонував Поліні і запитав, у який зручний для нього час вони зможуть зустрітися в понеділок, Поліна відповіла: «Ніколи. Ні цього понеділка, ні наступного. Ніколи».

Їй раптом стало не потрібне таке кохання по годинах, за розкладом. Якщо вже кохання, то як у Женьки, єдине і на все життя. А якщо такого немає, то нема чого й імітувати.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page