Та ти що, Олено! — вигукнула моя приятелька Катерина. — Ти ж маєш від щастя до стелі стрибати! Це ж таке благословення. Ти повинна мріяти про те, як будеш цих немовлят на руках носити, колисати і з візочком по вулиці гуляти. Про який спокій ти взагалі говориш?
Цікаво, чому багато людей навколо впевнені, що кожна жінка, яка дочекалася онуків, має одразу
Мамо, ми живемо зовсім не так, як інші люди! Я змушена заощаджувати на всьому, купую найдешевші макарони. Мені навіть немає в чому вийти на вулицю, всі речі старі. Чому доля така несправедлива до нас?
Я добре пам’ятаю той осінній вечір, коли у нашій невеликій кухні пролунав цей дзвінок.
Потрібно було бачити Христину в цю хвилину. У неї просто відняло мову. Вона застигла на місці, її рот повільно відкрився від подиву, а обличчя почало стрімко наливатися яскраво-червоним кольором
Знаєте, бувають у житті такі моменти, коли ти дивишся на те, що відбувається навколо,
— Ну, розповідай, — тихо сказав він, не дивлячись на неї, а ніби вивчаючи бруньки на сусідній гілці. — Я ж тебе знаю. Ти коли брешеш або щось приховуєш, завжди пальцями замок куртки смикаєш. Що сталося? З чоловіком посварилися? Гроші потрібні?
Перон київського вокзалу дихав гарячим залізом і чужими розмовами. Наталя міцно тримала дітей за
— Ні, Андрію, — спокійно сказала я, тримаючи руку на клямці дверей. — Номера не дам. Ремонт у мене зроблений, змішувач новий, а чай я люблю пити наодинці. У вас там дружина з картоплею чекає і діти. Йдіть краще туди.
Спека стояла така, що асфальт під капцями здавався м’яким, як пластилін. Я ледве дотягла
— Ходи до нас перезимуєш, у нас кімната вільна є, синова, він усе одно в місті живе, — пропонувала сусідка Марія, витираючи сльози кінчиком хустки. — Куди ти зараз підеш? Тут же нічого не лишилося
Залишатися в порожньому домі після того, як звідти поїхала дружина, було незвично й важко.
— На роботі все нормально, — Віктор дивився повз неї, на шафу. — Справа в нас. Точніше, в мені. Я не збираюся грати комедію і вдавати, що все добре. Я йду. Речі свої я заберу зараз, частину потім. Квартира залишається тобі й хлопцям, мені потрібна тільки машина, щоб їздити на роботу.
Низьке ранкове сонце пробивалося крізь фіранки, висвітлюючи кожну порошинку на кухні. Світлана стояла біля
— Це кільце його дружини, — сказала я, сідаючи поруч. — Вона залишила його вдома, коли їхала, бо боялася загубити в дорозі. Я сама бачила, як вона його на роботу носила. Тобі треба віддати його назад.
Є у мене подруга Ілона, але їй чомусь не щастить у стосунках. Вона завжди
— Віро, я маю тобі дещо сказати, — почав він тихо. — Я зустрів іншу жінку. Вона працює в нашому управлінні. Я не можу так більше жити, між нами ж нічого немає, крім звички. Я йду.
Залізнична платформа гуділа від голосів. Небо затягнуло хмарами буквально за п’ять хвилин, і тепер
Його великі кросівки тепер займають половину нашої полиці для взуття, і це виглядає так, наче вони там були завжди, — дивувалася мама
Ох, дівчата, сидимо ми вчора з мамою на веранді, п’ємо чай із чебрецем, і

You cannot copy content of this page