fbpx
Історії з життя
– Пам’ятаєш, я казала, що своїх сусідів ледь в обличчя знаю? Так ось. Саме вони – сусіди, допомогли мені вижити (і це без перебільшення) та усе пережити. Вони з’явилися у моїй квартирі, коли я від рoзпачупросто сиділа й pидала. Це були Тоня і Люба. Вони купували мені продукти, мили посуд, прибирали і, у повному розумінні цього слова, годували мене, бо приносили мені те, що готували для своїх родин на сніданок, обід та вечерю

Сусіди – це люди, що живуть в одному будинку, одному під’їзді, одному дворі. Маю на увазі багатоповерхівки, а ще вони живуть на одному житловому майданчику, що називається поверх.

За матеріалами видання “Є”.

І оселі їхні, тобто квартири, розділені одна від одної відстанню один чи трішки більше метр. Кажуть, що у таких будинках сусіди не бачаться місяцями, а то й роками. Вранці вийшов з квартири, зачинив двері, пішов на роботу, ввечері повернувся до квартири і знов зачинив за собою двері. Коли ж бачитись? У кожного за тими дверима свій світ: прибирання, прання, діти, телевізор, свої проблеми та своя родина.

Вряди-годи, випадково сусіди зустрічаються на сходах і ввічливо, або похапцем вітаються і йдуть собі далі, кожен у своїх справах, адже вони лише сусіди, не родичі і не друзі, вони чужі одне одному люди. Трапляється, що ми ближче знайомимось із сусідами, коли за стіною починається ремонт, і там зранку і до пізньої ночі щось гупає, деренчить і гуде, не даючи нам спокою. Ось тоді ми і стукаємо у двері того сусіда і починаємо з’ясовувати стосунки, заодно і знайомимось.

– Ну чому, скажи мені, чому усі тепер такі злі та недобрі? – схвильовано, майже плачучи, запитувала мене знайома. – У тролейбусі нагрубіянили, на базарі обманули, на роботі пpинизили.

– Та годі тобі, – заспокоювала я її. – Ось прийдеш додому, поклич до себе сусідку, випийте разом чайку, потеревеньте по-сусідськи і стане тобі легше.

– Та які там сусіди? Я їх ледь в обличчя знаю. Вітаємось на сходах.

Через півроку ми зустрілись із моєю знайомою знову, і розмова була вже зовсім інакшою:

– Бачиш, що зі мною сталося? – сказала вона, показуючи мені повністю загіпсовану руку. – Злaмала, ще й праву, та ще й якийсь складний пеpелом. Зараз трішки краще, а то бiль був нестерпний.

Я знала, що моя знайома рік тому поховала чоловіка, діти живуть далеко, отож була сама-самісінька.

– А як же ти живеш? А приготувати їжу, купити продукти, ліки, та й взагалі, як ти з однією лівою рукою? Тобі ж зовсім нікому допомогти. Та навіть скибку хліба відрізати…

І вона відповіла:

– Пам’ятаєш, я казала, що своїх сусідів ледь в обличчя знаю? Так ось. Саме вони – сусіди, допомогли мені вижити (і це без перебільшення) та усе пережити. Вони з’явилися у моїй квартирі, коли я від рoзпачу, бoлю, стpаху і безсилля просто сиділа й pидала. Це були Тоня і Люба. З цього дня я перебувала під їхньою повною опікою. Вони купували мені продукти, мили посуд, прибирали і, у повному розумінні цього слова, годували мене, бо приносили мені те, що готували для своїх родин на сніданок, обід та вечерю. А іноді ми просто сиділи і розмовляли про все на світі. Я з великою вдячністю приймала їхню турботу і захоплювалась їхньою безмежною добротою та готовністю завжди прийти на допомогу. Бо ж іноді навіть родичі не виявляють стільки піклування й уваги. А ті, по суті, чужі люди, у яких є своє життя та проблеми… Та ні, не чужі, а близькі та рідні. Мої сусіди.

Ось вона, реальна проста людяність і доброта. Просто так, бо хтось поряд конче її потребує… Доброта на імена Любов та Антоніна… Просто сусідки…

Що я хотіла сказати усім цим? А те, що з сусідами треба жити мирно і гарно. Бо, боронь Боже, біда, то першими на допомогу прийдуть саме вони – сусіди. Чому? Та тому, що живуть поруч, треба лише зробити один або два кроки і постукати у двері…

Читайте також: Якось у свекрухи зник золотий браслет. І вона безапеляційно звинуватила… Валю. Казала, що та нічого, крім гною, в житті не бачила, ось і спокусилася. Невістка клялась, що не брала. Та свекруха заявила: такій в квартирі не місце! Валя тремтячими руками складала в стареньку валізу свої нехитрі речі. Вадим стояв біля вікна і в’яло мимрив: «Мам, ну досить!». Валя вийшла в коридор. Покликала чоловіка, подивилась йому в очі і сказала: «Ти ж знаєш, що це не я». Він промовчав

Отож, живімо дружно, по-сусідськи, питаймо одне одного про справи. Не жалкуймо часу на звичайну, просту сусідську розмову про життя. Усміхаймося сусідам та бажаймо їм добра. І тоді не буде у нас приводу казати, що тепер усі люди такі злі і не добрі. Бо ми знатимемо зовсім інше: мої сусіди добрі та гарні люди. Ні, не так. Мої сусіди найкращі. А якщо розмислити, то усі ми комусь сусіди.

Автор – Анфія ПЕТРОВСЬКА.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook