fbpx

– Пане Петре, я люблю вашу доньку, хочу одружитися з нею і всиновити її  дитину. – Чию дитину? Навіщо його всиновляти, коли в нього є мама і тато? – не зрозумів Петро. – Але ж тато не живе з вами. – Так, бо він розлучився з Ганною. Вона скоро приїде. А Катруся – моя молодша донька, заміжньою ніколи не була.

Дід Петро залишився без дружини двадцять років тому, коли йому було ледь за сорок. Пішла вона в кращі світи, залишивши йому дві донечки, яким не встигла шлюбного вінка поблагословити. Коли прощалися з нею, старша донька схлипнула: «На кого ви нас, мамо, покинули»? Він обійняв обох дочок за плечі: «На тата, донечки, на тата».

Потяглися нелегкі будні без мами. Петро тримався на людях, але не раз бачили, як повертався він зимовим надвечір’ям із цвинтаря, без шапки, незважаючи на десятиградусний мороз, з очима, повними сліз. Однак вдома діти їх не бачили ніколи. Він завантажував дівчат роботою, щоби не було їм коли тяжкого до голови брати.

– Ганнусько, а приший-но до сорочки ґудзика. Я тебе навчу. Лише дивися, аби голка все була з ниткою, чуєш, аби я два рази не повторював.

– Катрусько, помий тарілочки й горнятка, я нагрів водички, пробуй, чи не загаряча. Але вважай не розбий нічого, щоб я не докуповував, бо не вистачить вам на лакомки.

Після дитячої роботи непомітно для них переробляв, але коли старшій сповнилося вісімнадцять, вона вже всю жіночу роботу опанувала, більше того – заміж зібралася. Вже від шістнадцяти років так роздівочилася, що тато ради не міг дати, відпускав погуляти тільки до десятої, щоб хоч школу закінчила.

Ганнуся спочатку слухала, потім почала затримуватися до півночі. Татові, незважаючи на денну втому через важку роботу, не спалося – переживав за доньку. Тож він вирушав на пошуки дитини. А вона, вважаючи себе вже дорослою, соромилася тата перед своїми друзями і хотіла якнайскоріше звільнитися від його контролю та опіки.

– Доню, хлопці коло тебе в’ються, як бджоли коло меду. А ти обирай такого, як тато, не дивися на красу, не ведися на ласкаві слова, – повчав тато свою старшу.

– Аякже, – думала дівчина, – ще чого, такого, щоб контролював мене на кожному кроці? Та ніколи в світі!

І вибрала на свою голову. Високий, вродливий, веселий, жартівливий. Не те, що тато, вічно задуманий, вимогливий, занадто серйозний. Тим, що її обранець дещо легковажний, не переймалася, надіялася, що візьме його в руки.

На заручинах Петро пропонував доньці й майбутньому зятю жити в нього, мовляв, навчатиме молодих господарювати, захочуть мати власну хату, допоможе побудувати. Ганнуся заявляла, що не проти і в невістках бути. Була впевнена, що все вміє, тож майбутня свекруха буде в захваті від неї. Але свати дуже швидко пристали на те, щоб їхній син замешкав у тестевій хаті, сподівалися, що хлопець змушений буде взятися за розум, живучи з таким вимогливим тестем.

Молодшій Катрусі після весілля залишилася прохідна кімната, і дівчинка була не в захваті від цього. Вона почала вже готуватися до того, щоб після дев’ятого класу вступити в коледж якнайдалі від дому, бо таке життя в тісноті їй вже почало дошкуляти.

Вдосвіта Катрусю будив тато, щоб вставала, йшла на кухню, бо зараз на роботу йтиме зять, тож треба допомагати старшій сестрі готувати їсти. Ганнуся вранці ще прасувала сорочки коханому й не дуже спішила допомагати молодшій з сніданком. Дівчинка ледве встигала все зробити й бігти до школи, а після уроків не могла зосередитися, бо через її кімнату проходило молоде подружжя та їхні гості.

Зять надіявся з допомогою пляшки дорогої випивки ввечері після роботи подружитися з тестем і перекласти на нього всю чоловічу роботу. Але його сподівання зазнали краху, бо тесть був категоричним: дорогі напої лише у великі свята, чарка, коли прийшли гості, пляшка пінного, коли спека, а краще з підвалу холодного квасу його власного приготування.

Як не хоче тесть із зятем розслабитися – то його проблеми, бажаючих підтримати молодого чоловіка знайдеться без нього, а ще пожаліти й поспівчувати. Бо заставлявляє Петро його повсякчас до роботи: то паркан поремонтувати, то дах полагодити, коли шифер зірвало під час буревію, то дрова заготувати.

Тож не дивно, що після кількох суперечок забрав молодий чоловік Ганнусю до себе жити. Жінка була вже при надії, відчувала легке недомагання, але свекруха її не жаліла, бо ж треба було доказати свату, що і його дитина не ідеальна. Почастішали дорікання: ти не так робиш, ти це не вмієш, тебе мама не навчила, тато не зумів, бо він чоловік, але хоч би виховав слухняну дочку, а не таку, як ти: я – слово, ти – десять.

Ганна не стерпіла, зібрала речі – й до тата. З батьківської хати й до пологового поїхала, і сюди ж вернулася. Чоловік подався десь у світи й не давав про себе чути, свекри вдавали ображених, щоб не допомогти внукові якою копійкою. Їм навіть не сподобалося, що хлопчика Петриком охрестили.

Допомагала з дитиною Катруся, поки не пішла вчитися до великого міста. Тоді внуком опікувався дідусь, поки донька виконувала всяку жіночу роботу. Але коли молодша вивчилася на виховательку й стала працювати в місті в дитсадку, старша благала сестру й тата відпустити її на роботу в Італію.

Катруся пообіцяла оформити племінника в дитсадок. Їздитиме на роботу й малого з собою братиме. “Будь чемна,” – як маленькій побажав батько на прощання старшій. Чоловік вирішив ні в чому не перечити донькам, бо думав, чи не назло йому так швидко й невдало вискочила заміж Ганна.

Малий Петрик уже хотів  тітку Катю мамою називати, хоч у садочку вона Катерина Петрівна, але ж якщо забирала його додому, значить, мама. А дідусеві кілька разів сказав “тату”, але дід, навчений донькою з педагогічною освітою, що про батьків тільки добре слово має бути, наполегливо твердив, показуючи весільну світлину: “Це тато, Петрику, а це мама”.

А в блудного тата таки прокинулося сумління, він розшукав сина в дитсадку, але Петрик його не впізнав, сказав, що тато на картинці в красивій рамці на стіні. Побачивши, якою красунею стала Катерина, зять запропонував їй стати його дружиною, разом виховувати його сина, бо він дізнався, що Ганна навряд чи повернеться, так як знайшла собі вдівця, італійця, і скоро вийде за нього заміж, бо з ним вона вже заочно розлучилася.

“За кого ти мене вважаєш?” – розсміялася дівчина. Вона думала, що зять вигадав про дружину, але це виявилося правдою, Ганна сама підтвердила, обіцяла скоро приїхати.

Якось Катруся з племінником поверталася додому. Але автобус поламався в дорозі. Біля дівчини зупинилося авто: “Ви з дитиною сідайте.” Побачивши сумнів дівчини, чоловік представився: “Я – Максим, новий вчитель вашої школи, їду влаштовуватися на квартиру”. Познайомилися. Петрик кілька разів назвав Катрусю мамою. Дівчина його не поправляла. Про тата хлопчик не вмів розповісти щось конкретне, тож Максим чомусь зробив висновок, що Катерина розлучена.

Наступного дня знайоме авто зупинилося біля Катрусі, яка наближалася до зупинки. Максим сказав, що мав справи в місті, а зараз їде в село. Ці справи у місті були кожного дня. Проте скоро з’ясувалося, що хлопець закохався в неї, пропонував зустрічатися, вийти за нього, а він усиновить дитину, якщо вона розлучилася з чоловіком. Катерина промовчала про “сина”, вирішила дочекатися сестри. Дівчина була надто обережна у виборі, боячись повторити долю Ганни.

Вихідними біля хати Петра зупинилося авто. То Максим із братом(батьків у нього вже не було) приїхав просити руки і серця Катерини. Дівчина була збентежена несподіваним візитом.

– Пане Петре, я люблю вашу доньку, хочу одружитися з нею і всиновити її  дитину.

– Чию дитину? Навіщо його всиновляти, коли в нього є мама і тато? – не зрозумів Петро.

– Але ж тато не живе з вами.

– Так, бо він розлучився з Ганною. Вона скоро приїде. А Катруся – моя молодша донька, заміжньою ніколи не була.

– Що ж ти, Катерино, морочиш голову цьому гарному хлопцеві? – звернувся він до доньки. – Скажи, якщо любиш і не колупай пічку.

Він у цьому несміливому юнакові впізнавав себе молодого і вірив, що доля молодшої складеться щасливо.

Невдовзі з сеньйором Антоніо приїхала з Італії Ганна. Відгуляли весілля сестри, і Ганнуся, забравши Петрика, поїхала до Мілану в маєток чоловіка.  Для Петра Максим став як рідний син. “Я ж вибирала такого, як ви, тату”, – любила повторювати Катруся. Діти жили в нього, але мріяли про власний будинок. Петро, скільки міг, допомагав молодій сім’ї, особливо любив гуляти з їхніми дітьми – Павликом і Софійкою. Коли внуки стали дорослими, дід придбав собі корову, кури й гуси в нього водилися завжди.

– Навіщо вам той клопіт, діду? – питали внуки і діти.

– А щоб без діла не сидіти?

– Та вам вже важко. Ми допоможемо.

– Не треба, ми самі справляємося.

– Та хто “ми”?

– Коли як, то я й Петро все зробимо, то Петро і я, – завжди серйозно відповідає дід.

You cannot copy content of this page